Сценарій виховного заходу “Зоре моя вечірняя”

Підготувала Переймибіда О.С.

 

Скачати

Реклама
Скачати

 

 

(Тричі  звучать акорди мелодії пісні ” Реве та стогне Днтр широкий “, стихає)

Учениця

В далинi вiд дому

У казахськiм краю

Туга молодому

Серце розбивас.

Хлопцi та дiвчата

На тяжкiй роботi,

На бараках – грати,

А душа – в скорботi .

… Про зорю вечiрню,

про лiта в неволi

та про жалість вірну
по широкiй волi,

на слова Шевченка
бренькнули цимбали,
личенька блiденькi

.        .

трю засгпвали.

В табiрнiй читальнi
В драних черевиках,
Гордi i печальнi,

В смутку превеликiм,
В блузочках робочих,

В чорних – мов черницi,
В них горiли очi,

Як з небес зiрницi.

Як лиш заспiвали
Пiсню про неволю,
Заплакали в залi

Хлопцi мiдночолi,
Плескали в долонi,
Струдженi, солонi,
Iхнiй плач по зонi
Бився, як у дзвонi.
Грають виром груди
чорний ворон кряче,

Як то страшно, люди,
Як мужчини плачуть! ”

-Браття милi!
-Сестри! ..

Ось i вся розмова,

Лиш ласкавi жести

Й тінь очей шовкова.

(Звучить тсня” Зоре моя вечірняя” акапельно)

Вступне слово вчителя про те, скількох вiдданих синiв i дочок було кинуто в снiги, в
степи за велику любов до Украiни, та найбiльmе за нeї постраждав i тяжко карався
Т. Г. Шевченко.

Т. Г. Шевченку – невільнику – борцю за Україну присвячується цей виступ

Ведучi

І Він був сином мужика, i став володарем у царствi духа.

Він був крiпаком, i став велетнем у царствi людськоi’ культури.

Він був самоуком, i вказав нові, свiтлi i вiльнi шляхи професорам i книжним ученим.
Десять лiт він томився пiд вагою росiйськоi’ солдатськоi’ муштри , а для волi Pocii зробив бiльше, нiж десять переможних армій.

Доля переслiдувала його в життi, скiльки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота

його душi у ржу, aнi його любовi людей в ненависть i погорду, а вiри в бога у зневiру i песимiзм.

Доля не шкодувала йому страждань, але й не жалiла втіх, що били iз здорового джерела життя.

Найкращий i найцiннiший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирушу славу i всероз- квiтаючу радість у мiльйонiв людських сердець читати все наново його твори. Отакий був i є для нас, українцiв, Тарас Шевченко. ( 1. Франко)

11. Нас просто не існус без Шевченка. У ньому – вся iсторiя наша, все буття i всі нашi мрії. Уявити себе без Шевченка українцевi все одно, що без неба над головою. Він-вершина нашого родового дерева. Навiть тiло його вознесене на вершину. Iншої такої могили на планетi немає. Вона – немов козацька вежа, де при наближеннi небезпеки запалювали сторожовий вогонь. Вогонь на сторожовiй вежi не згасав нiколи. Той вогонь- народна пам’ять пронього.

Коли б волею якоїсь казковоi’ сили наш народ постав перед необхiднiсть з-помiж  ycix людських книг вибрати двi, то мав би узяти Бiблiю та ” Кобзар” . Без першої він був би
неповноцiнний морально: без другої – немислимий як народ. Ми стаємо вiч-на-вiч з кобзарем, перевiряючи себе. Життевий приклад Тараса Шевченка – дзеркало натої душi,
барометр, вимiрюючий стан духовностi нашоi’. (В. Базилевський)

111. Шевченко для України – все. Він став нацiональним кодом: Україна – його Голго-

фа, воля ж – його хрест. Він розiп’ятий був за свою вiтчизну i воскрес через неї. Всенародний бiль – у ньому, вселюдська трагедiя – у ньому, драматизм віку – у ньому. Його передбачення – пророчi, його творчiсть – витвiр генiя. Його власний бiль був продовженням народного болю. Безкомпромiснiсть, бунтiвливiсть – його найглибша сутністъ. (П. Мовчан)

( Звучить українська мелодія)

Т. Шевченко – солдат

Заросли шляхи тернами

На тую країну,

Мабуть , я її навіки

навіки покинув.
Мабуть,менi не вернутись
Нiколи
додому,
Мабуть,менi доведеться

Читати самому оцi думи.

Боже милий, тяжко мені жити!
Маю серце широкеє –

Hi з ким подiлити!

( Звучить барабанний дрiб, i російською мовою зачитусться вирок ):

Художник с. -Петербургской Академии художеств Тарас Шевченко сочинял на
малороссийском языке стихи, в которых то выражал плач о мнимих бедствиях
Украины, то описывал славу гетманских времен и прежнюю вольницу козачества,
при соединяя к тому многие возмутительные мысли, то изливал клеветы и желчь
даже на особы, к которым обязан был питать чувство благоговейнейшого уважения.

Государь император выеочайше повелеть соизволил: определить Шевченку
рядовым в отдельный Оренбургский корпус под строжайший надзор, с запрещением
писать и рисовать, и чтобы от него ни под каким видом не могло выходить

возмутительных и пасквильных сочинений.

(барабанний дрiб посилюеться)

Шевченко Якби я був недолюдком, кровопивцею, то й тодi для мене страшнішої кари

не можна було б придумати … ось у чому причина моїх нестерпних страждань. І до

всього мені ще заборонено малювати … Трибунал пiд головуванням самого сатани не міг

би винести такого холодного, нелюдського вироку.

І довелося знову мені на старість
Словами ховатись, мережать книжки,
Спiвати i плакати у бур’ янi

І тяжко плакать … (сiдас i пише щось у маленькій книжці, яку потім ховає у чобiт)

( Пiд звуки рекрутської пісні ” Та забiлiлu сніги” у темнот! iз запаленими свічками
виходять
учні, по черзi читають поезії, а поет сiдає до столу, пише ; горить  свічка):

 


Учень                                      Учениця

Згадайте, братiя моя,                                 Ой одна я, одна,

Бодай те лихо не верталось,                          Як билиночка в полi.
Як ви гарнесенько i я                                  Та не дав мені  бог

Iз – за решотки визирали                              Ані щастя, ні долі.
1 певне, думали:” Коли                               Тілько дав мені бог                               
На раду тиху, на розмову                             красу – карії очі
Коли ми зiйдемося знову                             та й виплакала
На сiй зубоженiй землi?”                             в самотині дівочій.
Нiколи, братiя, нiколи                                Ані братика я,

3 Днiпра укупi не п’ ємо!                             Ні сестрички не знала,
Розiйдемось, рознесемо                              Меж чужими зросла,

В степи, в лiси свою недолю,                        І зросла – не кохалась!
Повірусм ще трохи в волю,                          Де ж дружина моя,
А потiм жити почнемо                               Де ви, добрії люде?

Меж людьми, як люде.                              Їх нема, я сама.
А поки те буде,                                      А дружини й не буде!
Любiтеся, брати
мот,
Украйну любiте

І за неї, безталанну ,

Господа моліте


У тій хатині, у раю

Я бачив пекло… Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою

Ще молодую у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько плачучи з дітьми

( а ми малі були  і голі)

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині…А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята…

Шевченко ( з болем) Як ви там, сестри мої, Катрусю, Яринко, мовчазні, задумані, у

1 його забудьте, други,
1 не проклинайте.

1 мене в неволi лютiй
Iнколи згадайте.

Учень

Один у другого питаем:

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажасм?

1 не дознавшись, умираем,

А покидасмо дiла …

Якi ж мене, мiй боже милий,
Дiла осудять на землi?

Коли б Ti дiти не росли,
Тебе, святого, не гнiвили,
Що у неволi народились

1 стид на тебе понесли.

Учениця

Самому чудно. А де ж дiтись?
Що дiяти i що почать?

Людей i долю проклинать

Не варт, єй– богу. Як же жити
на чужинi на самоті?

1 що робити взапертi?

Якби кайдани перегризти,

То гриз потроху б. Так не ті
не тi їх ковалi кували,

не так залiзо гартували

Щоб перегризти Горе нам!
Невiльникам i сиротам,

В степу безкраiм за Уралом.

Учениця

Дика мiсцина. Довкола – майже безлюдний степ, пустельний монотонний пейзаж, лише
вздовж узбережжя жалюгiдноi непривабливоi рiки Уралу трапляеться убога рослиннiсть у
виглядi корявих паросткiв осокорів. Пекуче сонце творить цю вигорiлy, сумну, пожовклу
рiвнину, мiсцями покраяну пiщаними барханами. Все потопає у клубах їдкої, задушливої
куряви, що несе з собою дужий вітер. Вулицi безлюднiють, наглухо зачиняються вікон-
ницi будинкiв. Восени – дощi й непролазна грязюка, взимку – морози й страшеннi
бурани, якi засипають цiлi аули .. Суворий край! Нема мiсця навітъ, де можна побути на

самоп, розвiяти свое горе.

Шевченко (згадує)” Наша бiдна, старенька бiла хата з потемнiлою солом’яною
покрiвлею i чорним димарем, а бiля хати на причiлку яблуня, навколо квпник,
улюбленець мое! незабутньоi сестри, мое! терплячоi няньки! А бiля воріт – стара гiлляста

верба, а за нею – клуня … “

( Звучить тсня ; Садок вишневий коло хати ”)

Учень

наймах мучитеся, нiколи не присняться мені, тiльки слiпенька Марієчка зi скибкою
чорного хлiба пiд тином … Як ви, брати
мої , Микито, Йосипе, така печаль налягла на серце… (розглядас малюнки) ось портрет батька, а матері змалювати не міг – не виходили очi, сумні – сумні, i в них завжди, коли брався за олiвець, немов свiтила чарiвними словами дивна – предивна пiсня. Свiтила i мерехтiла вогником свiчки, i пурпуровим пломенем у низькiй, розмальованiй пiвниками та волошками, завжди побiленiй печi, i пряжею бiля каганця … Тепло її нiжного материнського серця, на яке була багата крiпачка з колишнього вiльного селянського роду Катерина Бойко, тримали мене у тяжкому, повитому журбою житri …

Шевченко (з болем) Адже стiльки всього сталося в житті, та найголовнiшим, мабуть, була оця зустрiч …

СЦЕНКА

Тарас. Дивись, Степане, як прегарно сонце заходить! Зачервонiлось – як жар. А небо – як прекрасно барвами мiниться! .. Ех, як хотiлось би мені умiти  вже добре малювати, мати фарби i змалювати оту красу … (задумливо).

“Сонце заходить, гори чорніють ,

Пташечка тихне, поле німіє … »

Степан. Так … Сонце заходить – то й час нам уже, Тарасе, гнати вiвцi додому
Тарас. Гони, Степане, та займи i мої вiвцi, а я заночую тут у степу …

Степан. Не хочеш iти додому?

Тарас. Не хочу … Там мачуха бити мене буде…
Степан.
А вечеря? Ти хiба не голодний?

Тарас. Hi, я ще не дуже зголоднiв, та й маю ще ось шматок хлiба за пазухою, що Оксана дала. А вранцi скажеш Оксані, то вона знову передасть …

Степан. А не будеш боятися? Це ж лячно самому ночувати в степу на могилi …
Тарас. Чого лячно? Тут гарно, а не лячно. Дивись лиш: за байраком байрак, а
там
(показуе) степ та могила.

Степан. Ну, то добре! Ночуй, а я займу твої вiвцi (виходить).

(Темніє  дужче. Здалека чути, як Степан покрикус на овець: повалі втихас все. Тарас лягае на могилу. Та враз блимнуло свiтло, а з могили виходить козак сивий, похилий. Тарас схоплюеться).

Козак. А що – злякався, хлопче?

Тарас (спокзйно), Hi. Чого мені лякатись? Я здивувався лише.

Козак. А чи знаеш ти, хто я такий?

Тарас. Знаю. Як лиш вус та чуба довгого побачив, то й пiзнав, що ви козак

запорiзький …

Козак. Так, сину! А звiдкiля ж ти знаеш про козакiв?

Тарас. Мені дiдуньо розповiдали. Оповiдали не. раз, як то козаки по морю
гуляли, слави добували та з турецької неволi братiв визволяли …

Козак (оперся на списа; задумливо). ОЙ, так сину:

Було колись в Україні ревiли гармати,
Було колись, запорожцi вмiли панувати!
Панували, добували i славу, i волю,-
Минулося …
(показує навкруг рукою) .
Осталися могили по полю … (Пiсля паузи.)
За що ж боролись ми з врагами,

За що ми рiзались з ордами,

За що скородили списами

Татарськi ребра? ..

Тарас. За добро рiдного краю, за Україну …

Козак (радісно). А! .. Так, значить, не вмерла ще наша слава, та й не вмерла
ще в народi пам’ять
славної минувшини! А поряд iз згадкою про славне
минуле жевріє  певно в душi того народу бажання, щоб вернулись ті
славнi часи … Потiшив ти мене трохи, хлопче! А подивлюся, бувало, як
на наших могилах жита похилились; в степу нiмець картоплю садить, а
внук косу несе в росу, замість гострого козацького списа, та тягнеться
покiрно в ярмi i лиш долю проклинає- то розпука серце огортае …
І я
тодi чим мерщiй
тікав у темну могилу …

Тарас (здивовано). Так ви не мертві там у могилi, а живете?

Козак. Не мертві, сину! Живемо i караємося там … та знай, що не один я!

Ось хоч би в цiй могилi
Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло,

І земля не приймає …

Тарас. За що ж ви отак караетесь по могилах?

Козак (сумно). За те, що не стали самі одностайно за козацьку волю, а шукали
помочi у наших ворогів та
й запродали Україну москалям … (Зітхає i ха-
пасться за серце).
Ох! .. жахлива це була хвилина! .. Як закув тодi цар
наш люд у московськi кайдани …

Тарас (задумлuво, тужно) Ох, як воно бувало по нашiй славнiй Украцп. А я й
не знав …

Козак … Дивися: … На всiй Україні

Високi могили! – Дивися, дитино:

Уci тi могили – yci оттакi –

Начиненi нашим благородним трупом,
Начиненi туго. Отсе воля спить!

Тарас. А чи збудеться воля України та чи встане вона iз могил?

Козак (твердо). Встане воля! Світ правди засвiтить i помоляться на волi
невольничi дiти! Та спочатку потрiбно збудити зi сну i розкрити їм очi
на те. що
дієтъся круг них i що дiялося отут колись … 1 це тобi, Тарасе,
судилося зробити. Тобi судилося розповiсти братам.

Пригадаеш ти їм своїми пiснями, хто ми, чиї сини, яких батькiв, ким i за
що закутi – i розбудиш в
їхніх серцях любов до неньки Украши; погорду
до невольничого життя i жадобу Волi. І пiд впливом
твоїх палких пiсень
переродиться народ i прийде та хвиля, коли

… Настане суд, заговорять i Днiпро i гори,
І потече сторiками кров у сине море …
Тодi то домовина

Розвалиться, а з-пiд неї

Встане Україна

І розвіє тьму неволi …

Тарас. Та чи … зможу я, невчений крiпак, виконати те велике завдання, що ви його на мене покладаете?

Козак. Зможеш! У твоєму серцi палас вогонь любовi до України , а в душi маєш утаєний дар Божий – силу Пророка!

А ми, оте козацтво iз могил, дамо тобi всю свою силу, щоб змiг ти своїм палким словом, наче гострим козацьким списом

… Розпанахати погане,

гниле серце трудне.

І вцiдить сукровату,

А наллять живої,

Козацької тої крові

чистої святої … (Козак дае Тарасов; кобзу).

Ось на тобi кобзу на дорогу твого життя, бо кобзарем, вiщим судилося тобi бути …
Тарас (бере кобзу, кланяеться). Добре, батьку! Хай станеться, як кажеш!

Козак. Та знай iще, Тарасе, що на тiй дорозi прийдеться тобi чимало горя

витерпiти. Далеко вiд України, серед снігів i в пустелi, каратися будеш.

Тарас. Нехай. Щоб лиш Україну розбудити мені, а про все iнше мені байдуже …
Поет
(читае) Мені однаково: чи буду

Я жить в Україні, чи ні,

Чи хто згадас, чи забуде

Мене в снігах на чужинi,-

Однаковiсiнько мені …

Та не однаково мені,

Як Україну злiї люде
Присплять, лукавi, i в огні
Її, окраденую, збудять …
Ох, не однаково менi.

Тому ми й обрали тебе за будителя України. Iди i спiвай про колишню славу
України.
І хай твое вогняне слово літае по всiй Україні i запалюе всіх до змагань. І хай
повіє  новий вогонь з Холодного Яру! ..

Ведучий 1 А якими чарiвними були роки, осяянi сонцем свободи,- тодi Т. Шевченко писав до брата Микити: ,,Живу, учусь, нікому не кланяюсь i шкого не боюсь, окроме Бога – велике щастя бути вольним чоловiком”. У столицi в Петербурзi сталися
важливi події в його життi, одна з яких – викуп з неволi: пап Енгельгардт, нарештi,
зважив на прохання свого козачка – дозволив йому вчитися малювати. Вчителем Тараса
був Ширяев, вiдомий у Петербурзi майстер декоративних розписiв.
У нього здобув
Тарас певну  малярську підготовку і став одним з кращих учнiв, тому що брав участь у

розписах стін і плафонів Большого театру.      

Ведучий 2 Окрім декоративних розписiв, Тарас малював з натури античнi статуї в Лiт-
ньому саду, працював над акварельними портретами, часто виконував замовлення пана
Енгельгардта. Вирiшальне значення для Т. Шевченка мала зустрiч iз Iваном Сошенком,
земляком iз Богуслава, на той час учнем Академії мистецтв, який перший спостерiг талант у раннiх Тарасових малюнках i розпочав справу викупу Шевченка з неволi.

СЦ Е Н К А iз повiстi Т. Шевченка “Художник”.

На сцені декорація – збільшена фотографія Літнього саду у Петербурзi. На
перевернутому догори дном вiдрi сидить хлопчик років п’ятнадцяти (Шевченко) в халатi, на якому слiди вiд олійної фарби, хлопець дивиться вглиб
сцени i малюс.

Сошенко (niдходячи ближче). А що це ти, молодий чоловiче, тут робиш?

Шевченко (зніяковіло ховаючи за пазуху nаniрець). Нiчого недозволеного. Iдy на роботу i  по дорозi в Лiтнiй сад зайшов (через паузу). Я малював.

Сошенко (лагідно). Покажи, що ти малював.

Шевченко (несміливо подае nanip, виймаючи його з-за пазухи). Тiльки не смійтеся.
Сошенко. Чому ж, це не смiшно. А ти часто ходиш сюди малювати?
Шевченко. Щонедiлi. А якщо близько працюемо, то i в будень заходжу.
Сошенко. Ти вчишся малярнiй справi?

Шевченко. І живопису.

Сошенко, В кого ж ти знаходишся в науці?

Шевченко. У кімнатного живописця Ширяева. Чули, може, про такого (збирасться йти)!
Сошенко, Та чув, чув. Куди ж ти поспішаеш?

Шевченко. Хазяїн прийде, перепаде мені,

Сошенко. Бачу, що ти з Украгни. А звiдкiля ж?

Шевченко (стрепенувся). Iз Звенигородщини. Чули про таку? З Кирилiвки, я крiпак пана
Енгельгардта.

Сошенко. А я з Корсуня, земляче. Значить, сусiди? Зайди до мене в недiлю за цією
адресою. Та прихопи з собою якi-небудь свої
малюнки. Поговоримо.

Ведучий 3 Пригадуеш, як писав про те, що навіть у майстернi Карла Брюллова займався складанням вiршiв, бо лиш задумувався над якимось образом, то кидав  пензель i брав у руки перо, щоб записати думки – тут таки, у Петербурзi, явився світові ,,Кобзар” …

Шевченко – солдат Один собi у моiй хатинi заспiваю,
Заридаю, як мала дитина.
Заспiваю ,- море грае,

Вітер повіває,

Степ чорніє,, i могила
З вітром розмовляс.

Учень Розвернулась висока могила
Аж до моря запорожцi

Степ широкии крили …
Пишними рядами
Виступають отамани,

Сотники i гетьмани; всі в золотi
У мою хатину прийшли, сiли
Коло мене i про Україну
Розмовляють , розказують,

Як Сiч будували,

Як козаки на байдаках
Пороги минали,

Як гуляли по синьому,
Грiлися в Cкyтapi

Та як люльки закуривши
В Польщi на пожарi

В Україну верталися,
Як бенкетували …

(під звучання пісні “Бандуристе, орле сизий” .. .)

Ведуча 4 Загальнi збори Петербурзької  академії мистецтв затвердили Шевченковi
звання некласного художника. Митець не полишав надії побувати в Італії, аби краще
оволодiти секретами малярства …
Але не тiльки Iталiя, але й сама Україна невдовзi
залишилася мрією. Навесш 1847 р. за участь у Кирило-Мефодіївському товариствi,метою
якого було знищення самодержавного кріпосницького ладу об’еднання всіх слов’янських
народiв у єдиній вiльнiй федерації, Шевченка заарештували i вiдправили до Петербурга.
При арештi вилучили тираноборчу поему “Сон”, за яку його звинувачено в полiтичному

злочинствi i жорстоко покарано.

Шевченко – солдат

Не гріс сонце на чужинi …

о думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю
Караюсь, мучуся … але не каюсь!:

Люблю, як щиру, вірну дружину,

Як безталанную свою Вкраїну!
Роби що хочеш з темним зо мною,
Тілько не кидай,

В пекло з тобою пошкандибаю …
Думи мої, думи мої ,

Ви мої единї,

Не кидайте хоч ви мене
При лихiй годинi.

Прилiтайте, сизокрилі,

мої голуб’ята,

Iз-за Днiпра широкого
У степ погуляти …

Ведуча 1 Свiча його життя догорала. Довгих 10 років покарання в казахських степах

• .7

знищували його, поет вiдчував, що недалекий кінець, i мрiям  про хатину над Днiпром,

щасливе подружнс життя, розраду в ciм”i не судилось здiйснитися – цi мрії – заповiти
лишилися тобi, нам, українському народовi. Живи щасливо, народе мiй!

( Виконуеться ” Заnовim ”)

Ведучий 2

Багато чого змiнилося з часу Шевченкового, та, на жаль, не тільки на краще, До руйнiвного плину часу додалися руйнiвнi людськi дiї. Особливо двадцятий вік, за словами Довженка, ,,помстився, погуляв по слiдах i дев’ятнадцятого, i сiмнадцятого, i одинадцятого”.

Ведуча 3. Не так давно ми пережили велике щастя – воскресiння своєї держави i були певнi, що здiйснився Шевченкiв заповiт ” В своiй хаті своя правда i сила, i воля”. Та  минули роки омрiяноi незалежностi i виявилося, що й хата наша ще не зовсiм наша, i правди в нiй мало, i сила – не усвiдомлена, i воля роз’ еднана та й не завжди розумна.

Ведучий 4

То що ж: уступити свою незалежнiсть тим, хто вмів тримати нас у послуху, чи  стати будiвничими нового дому, де таки буде правди, сили, волi й добра рівно стільки,  скільки покладе їх кожен у загальну скарбницю ?

Дух Шевченка й нинi тримае нас. Без нього не буде нашого повернення до нашого
пракореня, Мiсце Шевченка сьогоднi не стільки на покуті  в рушничку i ” Кобзарi” на
полицi, як у серцях i головах наших.
Він – пророк, спаситель, символ знедоленоi України, її щоденна молитва:

” Отче наш, Тарасе всемогущий” Д. Павличка

Ведучаl І тепер, у вiльнiй i незалежнiй Україні, ми можемо припадати до цілющих, незамулених Шевченкових джерел, до його вiчно живого слова, над яким не зависае чорна
тінь нищителiв з таємними iнструкцiями.


 


У чень Народе мiй, для всіх завжди відкритий,
Не вір, що воля з’явиться сама,

Не дай себе пiдступно обдурити –

мовляв, дороги iншоi нема.

Як знов iти до старшого нам брата
Просить свое ..Й
на світ весь працювать,
Не дай себе до нитки обiбрати,

Зумiв же вiчнi пута розiрвать …

Учень Народе мій, великий український,
Як буде в тебе воленька свята,

То й буде коровай, i мед по вiнця,
Не зразу, та на вiчнii лiта.

Пiд дубом пророста й не гине жолудь,

леліємо Тарасів заповiт-

Учитися хорошому чужому

й своїм прекрасним радувати свгг.

Учениця

Народе мiй! Не вiчнi й зимнi ночi.

В свіганок вір! Пiд снігом вже бринить
Козацьке джерело … Нехай хлюпоче! –
3 глибоких надр пробилось крiзь граніт.

Учень

Безсмергний piд наш, браття-украiнцi,
Могутнiй – iз козацького коша.

1 хоч дiрки вiд куль е в нашій стiнцi,
Не прагне помсти праведна душа.

Учениця

Нащадок хлiборобiв й мудрих зодчих,

Колись же міг пiвсвiту годувать.

Змети з його дороги всіх охочих

ряснi лани iзнов пограбувать
Напасників, творцiв голодомору,
Oтих, хто волю голодом вбивав,

в колгоспнiм золотiм пшеничнiм морі,

Хто спину розiгнути не давав,

.   3 трибун кричав, що ми найбагатші

(Голодний – колосочка не зiрви!),

О, нас в своєму полi найвільнішім

 

Учили навіть сiяти з Москви!

Учениця
Не про таку сiм’ю Шевченко мрiяв,
Оспiвував жадану i святу.

3 кобзарських вiщих дум вона зорю
у вiчному колоссi, у цвiту.

Учень

Народе мiй! Великий український,
Ти пута зняв з козацького коня.

Вже – з волею – i хлiб святий, i сiль ця,
Тож зміцнюй, бережи її щодня.

Учениця

Козацький роде – славний, а не ниций,
Не упади в тенета ложних зваб –

Й не висохнуть святi твої криницi …
Без волi ж ти на власнiм полi – раб!

Учень

Народе мiй, великий український,
Яка б солодка не була брехня,

Не вір брехнi, що воля – тiльки тінь це
Козацького минулого вже дня.

Учениця

Будь пильним, мiй довірливий народе!
Не раз вже потрапляв у пастку ти.
Пiдняти прапор – то ще не свобода.
Будь мудрим! Bip, що дiйдем до мети.

Звучить у записі пісня “Шлях до Тараса” (музика М Осадчого, слова С. Рuбчuнського).

… Звучить пiеня про Почаївеьку Божу Maтip чи пiсня ” Боже Великий, единий”,
що вiдтворюють такий задум: Мати Божа! Захисти народ Bciєї
Укратни вiд вiйн,
нещасть, неправди, бруду… Допоможи, Матінко Божа, такiй нещаснiй i такiй
щасливiй
українській землi, захисти її народ. Україна воскресне, як воскрес [сус
Хрисrос!

(. .. Фінальна мізансцена. Всі виконавці щільно стають поряд один з одним обличчям до Шевченка – солдата, що повільно рухаеться вздовж ряду, дивлячись у залу, читве знамените:

Meнi однаково, чи буду

Я жить в Україні , чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині-

Однаковісінько мені:

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде
Присплять, лукаві
; в огні
Її,  окраденную, збудять
Ох, не однаково мені).

Bci на сценi одноголосно повторюють: “Ох, не однаково менil”, “Ох, не
однаково менil”,
“Ох, не однаково мені”

( Затемнення. Лише тричi вмикаються променi у перспективу. I за третім разом
зазвучав украiнський riмн “Ще не вмерла
Укратна”, до якого долучаються
виконавцi та глядачi.)

 

Be the first to comment

Leave a Reply