Сценарій вечора, присвяченого Тарасу Григоровичу Шевченку “То була дивовижна зоря …”

Підготувала Бурик І.С.

« ТО БУЛА ДИВОВИЖНА  ЗОРЯ…»
(Сценарій вечора,присвяченого Тарасу Григоровичу Шевченку)
Звучить мелодія пісні « По діброві вітер віє «.На сцені,під тополею,два хлопчики-пастушки.
Хлопчик: Тарасе,сонце заходить!Женімо отару в село!
Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить,щовечора битий…
Хлопчик: А вівці?
Тарас: Жени й моїх овець,а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.
Хлопчик: А вечеряти? Ти ж голодний….
Тарас: Вечеря! Була вечеря,коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями… А тоді,кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть,як сядемо вечеряти надворі,як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає,а мама на нас дивиться і посміхається…
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть…
(Замовкає,а через хвилину продовжує):
А спали ми під відкритим небом,на подвір»ї,а над ним роїлися зорі,і тато казав,що десь там сяє і моя зірка…(Плаче).
Хлопчик: Не плач, Тарасе. Женімо, Тарасе,отару! Поночіє…
Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може,хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться,особливо один,старезний і сивоусий.
Хлопчик: Тоді добраніч,Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!( Тарас вкладається,вкривається свиткою,засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги. Запорожець сідає коло Тараса,гладить його по голові і сам до себе промовляє):
Було колись – в Україні
Ревіли гармати;
Було колись – запорожці
Вміли панувати.
Панували,добували
І славу,і волю;
Минулося – осталися
Могили на полі.
(Тарас прокидається,здивовано дивиться на козака,котрий наче не помічає хлопчикового здивування і продовжує):
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана,сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить…
Тільки ворог,що сміється…
Смійся,лютий враже!
Та не дуже,бо все гине,-
Слава не поляже.
Не поляже,а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда,чия кривда
І чиї ми діти.
Наша пісня,наша дума
Не вмре,не загине…
От де,люди,наша слава,
Слава України!
(Пригортає Тараса і наче показує хлопчика глядачам,продовжуючи):
Без золота,без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово…
Тарас:Ви знову прийшли? Ви мені принесли ці грубезні книги?
Козак: Коли б волею якоїсь казкової сили наш народ постав перед необхідністю з- поміж усіх людських книг вибрати дві,то мав би узяти Біблію та «Кобзар» .Без першої він би неповноцінний морально,без другої – немислимий і недолугий як народ.»Кобзар» – це Євангеліє від Тараса.
Тарас : Від Тараса? Але мій дідусь ніколи не читав Євангеліє від Тараса. Читав від Івана,Луки,Матвія,
Марка…
Козак: Євангеліє від Тараса напишеш ти!
Тарас: Я! Але ж я не апостол! Я- кріпак. Я-сирота.,козаче,і в мене нема нікого-нікого,хто б вивів мене в люди…
Козак: Нікого? В тебе є Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато,хлопчику,дуже багато. Україна стане твоєю Голгофою, воля – твоїм хрестом. Ти будеш розіп’ятий за свою Вітчизну і воскреснеш через неї…Сила твого слова,Тарасику,буде божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожен твоє слово підтримуватиме волю,наше національне небо.
(Разом з Тарасом козак виходить. З»являються ведучі.)
Ведучий : Цілий світ задивлений на Канів,
Дивне місто – що не говори.
Скільки чути – шириться осанна
З висоти Чернечої гори.
День у день – хурделиця чи спека –
З різних сіл, з містечок і країн
Йдуть до неї люди,наче в Мекку,
Йдуть з усього світу на поклін.
Йдуть,хоч стежка стелиться терново,
Йдуть і йдуть – без ліку і числа,
Щоб вогнем Тарасового слова
Очищати душу і тіла.
Ведуча : Земле Шевченкова,земле Франкова,
Ниво,засіяна щастям- добром,
Вічна твоя соловейкова мова,
Вічна розмова Дністра із Дніпром.
(Звучить пісня «Реве та стогне Дніпр широкий»
Ведучий  : Щовесни,коли тануть сніги
І на рясті засяє веселка,
Повні сил і живої снаги,
Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.
Ведуча:  Треба почувати твердий грунт під ногами й мати виняткову внутрішню силу,щоб прокладати
мільйонам  знедолених новий шлях проти течії. У Шевченка не було й хвилини впевненості у своєму майбутньому. І все ж таки він  безоглядно вступив у бій.
Ведучий: Справді,на 47 років його життя випало 24 кріпацькі роки під рабовласницьким доглядом,10 каторжних років солдатчини – під доглядом фельдфебеля,4 останні роки -на поруках і під опікою жан-дармів. Тільки 9 років волі – учнем Академії мистецтв у Петербурзі і три літа пекучих дум на рідній землі.
Ведуча: Шевченко був державником,старався розбудити свідомість нації,допомогти їй збагнути,що без України навіть найталановитіші не позбудуться статуса малороса і раба. Актуально звучать слова поета :
В своїй хаті своя й правда,
І сила,і воля.
Ведуча: Шевченка знали,поважали, з ним дружили графи й князі. Він  міг мати прекрасну кар’єру, як-би забув про Україну і не плакав над її долею та не закликав націю спам’ятатися і поламати ярма неволі. Але Кобзар свідомо вибрав мученицький шлях і українську Голгофу.
Ведучий: Він був свідомий своєї боротьби і своєї жертовності,адже обстоював Україну навіть перед самим Богом,ризикуючи втратити безсмертя власної душі:
Я так її,я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
Ведучий: При арешті кирило – мефодіївських братчиків на їх тілі недарма шукали витатуйованої булави,адже це був символ Гетьманщини,символ державності,символ волі. Татуювання не знайшли Булаву  Шевченкові соратники носили в серці.
Ведуча: А ми? Святі та божі,тільки відблиск
Не німбів над  напруженим чолом.
А ми колись відповімо за підлість,
Свою і нашу ,кожен й загалом.
І вже не буде милості й пощади
Тим,хто спосібне був на тиху зраду,
На себелюбство, на безвідповідальність,
На юдиництво, на ницість, на здихальність.
(Розігрується сцена з містерії «Великий льох» – розділ «Три душі». Ведучий виконує роль читця).
Ведучий: « Він був сином мужика – і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим .
Десять літ він томився під вагою російською солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.
Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм.
Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били зі здорового джерела життя.
Найкращий і  найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу силу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонах людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.
Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко».
Іван Франко
Ведуча: Росія, яка живилася не лише матеріальними цінностями колонізованих народів, але й привласнювала їхні кращі уми, як це сталося, наприклад, з талантами українців М. Гоголя, М. Глинки, В. Короленка, боялася Шевченка й мертвого. Скульптор М. Микешин, автор пам’ятника тисячоліття Росії, вніс прізвище Кобзаря у список осіб, яких треба було зобразити на монументі, а потім навіть звернувся до царя з листом, в якому обґрунтував свій вибір Шевченкової кандидатури, що це геніальна людина. Але цар викреслив прізвище Шевченка з списку і висловив догану скульптору за «неуместность подобного непосредственного его обращения к царю».
Ведучий: Завірюха стугоніла, вила,
А мороз гострив свій білий ніж,
А Земля, од ляку задубіла,
На вітрах крутилася скоріш.
Щулились дороги, мерзли хмари,
В сіру безвість зносило міста,
А дуби стругалися на мари,
На труну, на віко, на хреста.
Ведуча: Петербурзьким шляхом по коліна
Грузнувши в заметах, боса йшла
Заморена, полатана Вкраїна,
Муку притуливши до чола.
Хурделяє хуга хуртовинна,
Засипає очі вщерть.
І біжить до сина Україна
Одганяти знавіснілу смерть.
Ведучий: Цілу ніч надворі виє хуга,
Плаче, деренчить в віконнім склі.
Ні дружини, ні дітей, ні друга –
Тільки гілка вишні на столі.
Ведуча: Доля не дала Шевченкові сімейного щастя, родинного тепла, взаємної любові. Не було в поета навіть хатинки – останньої мрії. Він мріяв про люблячу дружину, діток, про садочок біля власної хати над Дніпром, та не судилося, не судилося, не судилося… За своє життя Кобзар закохувався багато разів. Любили й Шевченка, але кожного разу щось ставало на перешкоді одруженню. Оксанку Коваленко розлучили з Тарасиком-кріпаком обставини. Вирвавшись на волю, Тарас не скоро повернувся у рідне село, а коли приїхав, Оксана вже була одруженою жінкою. Побратися з Феодосією Кошицівною не дозволив батько дівчини. Варвара Рєпніна кохала Тараса,  та він мав княжну лише за друга. На засланні зустрілася Шевченкові вродлива Забаржада, дитя іншої нації, інших законів, і знову про шлюб не могло бути й мови. Обдарована  Катерина Піунова була ще надто молода, щоб оцінити велич того, хто сватався до неї, а Ликера Полусмак за убогістю свого духа не збагнула кого втрачає. Були ще й інші освічені, розумні жінки –дворянки: Закревська, Ускова, але їх зв’язував шлюб із законними чоловіками. Була ще Харатина Довгополенківна, та любила вона не Шевченка. Так і не вдалося Тарасові стояти під вінцем у церкві з подругою на все життя.
(Дівчина читає поезію І. Драча ):
Я тебе чекала роки й роки,
Райдугу снувала з рукава
На твої задумані мороки,
На твої огрознені слова.
Я тебе в Закревській поманила,
Я душею билась в Репніній,
А в засланні крила розкрилила
В Забаржаді, смілій і тонкій.
Ні мотиль-актриса Піунова,
Ні Ликери голуба мана
Цвітом не зронилася в грозову
Душу вільну, збурену до дна.
Я б тобі схилилася на груди,
Замість терну розсівала мак,
Та мені зв’язали руки люди.
«Хай страждає, – кажуть, – треба так».
Хай у ньому сльози доспівають
В ненависть, в покару, у вогні
І мене, знеславлену, пускають,
Щоб ридали вірші по мені.
Я – Оксана, вічна твоя рана,
Журна вишня в золотих роях,
Я твоя надія і омана,
Іскра не роздмухана.
Ведучий: (читає уривок вірша В. Коротича)
Я – Шевченко.
Я вмер.
Я лежу на порозі майстерні,
І у мене в очах
Застигають блакитні вогні.
Я замовкнув сьогодні навік –
Академік із черні, –
І уперше в житті
Стало дуже спокійно мені.
Не заб’є мене цар,
На фельдфебеля рисами схожий.
Не скарає фельдфебель,
Подібний лицем до царів.
В каземати, у карцер
Ніхто заточити не зможе.
У реєстрах солдатських
Закреслять ім’я писарі.
В потаємних архівах
Убік відкладуть мою справу,
І мене відспівають
Серйозні кудлаті попи.
На могилі моїй
Проростуть ще небачені трави
Та предивні квітки,
Де нектар солоніший ропи.
Я – поет.
Я – Шевченко.
Є пісня у серці моєму.
Недоспівана пісня,
Що ляже у інші серця,
Що на гімни обернеться,
Стане рядками в поеми,
Що ніколи не згине,
Ніколи не дійде кінця.
(Звучить «Заповіт» як пісня-гімн).
Ведуча: То була дивовижна зоря:
На убогу і світом забуту,
Щоб її до життя повернути,
Бог послав Кобзаря.
Йому доля судилась, як міт –
За пророцтво життям заплатити,
Потім знов для нащадків ожити,
Дивувати оновлений світ.
Ведучий: І понині, коли у наш край
Гість далекий завітає. –
«Хто живий тут?»- юрбу запитає, –
Все принишкло, хоч тут умирай,
«Ми живі!» – наче гідність сама,
Його постать вітає.
Ми живі! Цілий вік, сотню літ
Проти хвилі несем його ім’я,
Проти вітру кидаєм насіння,
А під косу кидаємо цвіт…
І співаєм його «заповіт»
В поколіннях, у всіх поколіннях.
Ведуча: Чернечу гору зеленить трава,
І оживає Канівська могила….
Безсила смерть, коли живуть слова,
І вічно житиме його поезій сила.
Ведучий: Шануйте коми кожної пір’їну
В розкриллях білих ста його томів,
Що зносили до сонця Україну,
Яку лиш він до слова розумів.
Він був поетом волі в час неволі,
Поетом доброти в засиллі зла.
Була у нього незвичайна доля,
Та доля Україною була.
(дівчина читає вірш Т. Г. Шевченка «доля»)
Ведуча: Жива
Душа поетова святая,
Жива в святих своїх речах,
І ми, читая, оживаєм,
І чуєм Бога в небесах.
(спочатку тихо, а потім все голосніше звучить пісня «Думи мої, думи мої»).