Авторський вірш учениці 10-Б класу Булишин Соломії “Війна”.

Тремтить земля під гусеницями дня,
і дим під небом пише свої знаки.
На сході тиша — рідкість, не луна,
бо час тривоги ріже душі…

І кожен світанок, наче рубець, говорить:
«Тримайся, земле, тримайся всім, що є».
Там, де колись пшениця лилась у простір, —
тепер окопи, мов зерно в імлі росте.

Хлопчина юний, змучений, проте незломний,
сидить у бліндажі й тримає чай гарячий.
Він слухає, як сніг шелестить тихо,
і десь шепче мати: «Сину, бачиш?..»

Бо в кожнім стогоні землі — не смерть, не темінь,
а пам’ять тих, хто кличе берегти,
щоб світ не став безбарвний і даремний,
щоб нам було куди й до кого йти.

Війна — це день, що тягнеться, як вічність,
це ніч, у якій чути кожен рух трави,
це крок по бруду, але з вірою в величність
простих людей, які не вміють впасти вниз.

Війна…це коли місто вміє дихать під сирену
і не забуває сміятись між тишин,
Бо сила — там, де серце тримає стужу й біль,
І світло проростає крізь тріщини руїн.

Війна — не вирок. Це дорога
між бурями, що рвуть село і місто.
Та все ж є ті — і їх завжди багато —
хто роблять крок вперед, коли найгірше.

І поки вони стоять, незмінні,
знекровлені тривогою щоденно,
країна — дихає. І кожна тінь у глибині
стає міцнішою, сміливою, святою…

І буде день, коли оці поля
знов оживуть, мов пісня після бурі,
і діти босі підуть по землі,
що більше не здригатиметьсь від кулі.

І ми тоді згадаєм шлях цей —
та не для сліз, а щоб відчути силу.
Бо навіть у самих глухих ночах
ми не згубили серце. Ми зберегли країну!