Український народний одяг – складова духовної культури

Вчитель: Семчишин Г.Л.

 

Скачати

Реклама
Скачати	файл

Український народний одяг – складова духовної культури

Мета: познайомити учнів із декоративно – ужитковим мистецтвом
на прикладі національного костюма; художніми особливостями
народного одягу, його обереговим значенням, важливим
елементом матеріальної та художньої культури; дати історичні
відомості про розвиток національного костюма; розвивати
інтерес до українського народного одягу як складової частини
духовної культури українців; виховувати любов до українського
мистецтва.

Обладнання: плакати « Український народний одяг»,слайдові
матеріали; відео ряд: репродукції картин видатних
українських художників.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань, узагальнення та закріплення
вивченого.

Хід уроку

І.  Організаційний момент

Оголошення теми та завдань уроку.

ІІ.  Мотиваційний аспект

Учитель . Кожен народ має своє неповторне індивідуальне обличчя як у духовній культурі, так і в побуті. Ця індивідуальність знайшла своє відображення і в традиційному народному одязі, який формувався протягом багатьох століть. Характерною рисою українського одягу є його декоративна мальовничість, яка віддзеркалює високий рівень культури, володіння різними технологіями виробництва матеріалів та оздоблення.
ІІІ. Вивчення нового матеріалу
Україна – колиска талантів, народного мистецтва.
М. В. Гоголь писав російською мовою, але героями його творів були українські хлопці та дівчата – складові етносу України, і велике значення він надавав саме опису українського костюма.
Інсценізація учнями уривку твору М.В. Гоголя «Ніч перед Різдвом».
Діалог Оксани і Вакули.
Завдання: назвати інсценізований твір та героїв.
Учитель. Давайте подивимось та назвемо, у що вдягнуті Оксана і Вакула.
( Відповіді учнів.)

Учитель. Основні елементи українського одягу мають давньослов’янське походження і беруть свої витоки з культури Київської Русі.  Статусу національного символу український одяг набув у XVII – XIX ст. З того часу  традиційний одяг українців став складатися з кількох комплексів – натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання. Обов’язковою приналежністю  комплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що сукупно створювали образ етнічного вбрання.
До нашого заняття кожна пошукова група готувала опис окремих елементів народного одягу і презентуватиме  свою роботу.

Перша група познайомить нас, з яких же елементів складався жіночий одяг українців.
Творча лабораторія
( Перша пошукова група демонструє слайди за допомогою комп’ютера, супроводжуючи показ розповідями.)

Учень 1. Узор вручну, широка планка,
Легенький запах ковили,
Моя сорочка вишиванка,
Вся ніби сплетена з трави.

Дніпра потоки, степ, простори,
По лівій й правій стороні.
Червоно – чорні всі узори
мережив ряд на полотні.

Учень 1. Жіноча сорочка – належить до найдавнішого одягу наших предків. Білий колір – це найхарактерніша їх особливість.
Жіноча сорочка довша за чоловічу, шиється із двох частин(верхня до пояса – з тонкішого полотна, нижня з грубішого, коли вона зношувалася, її відпорювали і пришивали нову). У молодих жінок зазвичай сорочки були краще та щедріше розшиті. У літніх жінок сорочка була такою самою як, у молодиць, але вишивка була скромнішою, стриманішою.

Учень 2. Як шотландський кельт, грузинська черкеска чи індійське сарі, українська сорочка – вишиванка є знаковим національним одягом. Існує багато різновидів української сорочки : волинські, слобожанські, полтавські тощо. Але все ж є у них щось спільне, що усіх
їх єднає.
Перш за все справжня сорочка шиється із саморобного полотна льняного чи конопляного. Полотно для буденних сорочок було грубішим, сірим, а для святкових – тонше, вибілене. Святкова сорочка обов’язково мала вишивку (тому вона і називається вишиванка).

Учень з. Сорочка була провідником магічної сили, прихованої у людині, тому що безпосередньо облягала її тіло, оберігала від холоду і від злого ока. Вишивка також виконувала оберегову функцію, вишивали комір або смужку, яка облягала шию, манжети рукавів та поділ сорочки, щоб людина була захищена з усіх боків.
Сорочка, вишита матір’ю оберігала від зла, служила згадкою про рідний дім, нагадувала про тепло материнських рук і любов матері, яку вона вкладала у кожен візерунок, вишиваючи довгими вечорами.
( Учні прослуховують пісню «Мамина сорочка.)

Учень 4. Поверх сорочки жінки колись одягали в будень до роботи запаску, а в свято плахту і попередницю (фартух).
Запаска складалася із двох вузьких пілок вовняної тканини, яка прикрашалася тканим орнаментом, або вишивкою. Передню частину часто заміняв фартух із парчі, шовку.
Ще одним цікавим  різновидом жіночого одягу є плахта. Плахта – святковий стегновий одяг із вовни. Плахта зовсім проста – це два полотнища, зшити до половини разом. Плахту перегинали через пояс таким чином, щоб зшита частина обгортала стан, а незшиті «крила», звисали з боків.  Плахти, запаски та інше вбрання зазвичай підперезувалося крайкою – тканим, або плетеним поясом.

Учень 5. Ще українські жінки поверх сорочки одягали різного роду безрукавки:  керсетки (безрукавки з фабричної тканини),яка декорувалася вишивкою або аплікацією.
Кептар – хутряна безрукавка, яку носили і жінки, і чоловіки Карпат та Прикарпаття. Кептар завжди був дуже рясно прикрашений: вишивкою, аплікацією зі шкіри, китицями та смужками.
Стоїть смерічка на горі
В снігу, неначе в кептарі.
І ми до неї в гості йдемо –
Вона росте, і ми ростемо.
Кептарі увійшли до жіночого одягу в середині ХІХ ст.
Учень 6. Верхній одяг у жінок складав – кожух – зимовий одяг із овечого хутра. Жінки носили і короткі кожухи, їх називали – кожушанками. Перевагу надавали – білим кожухам.
Ще один поширений вид одягу – був – свита – плащеподібний  одяг
із саморобного сукна чорного або сірого кольору. Носили його в негоду. Свити й кожухи оздоблювалися вишивкою та аплікацією.

Жіноче взуття, типове як для Слобожанщини так і для Полтавщини – кольорові чоботи – чорнобривці, пізніше – високі шнуровані черевики. Бідніші носили постоли – м’яке селянське взуття, що робилося з одного шматка товстої, м’якої шкіри. Постоли стягувалися навкруг стопи за допомогою мотузки або шкіряного шнура.
Учень 7. Червонясте, променясте,
Розквітає, як вогні.
Дай хоч трішечки намиста,
Калинонько і мені…
Обов’язковим  додатком до жіночого одягу було гарне намисто, яке прикрашало шию. Найбільш цінним вважались намиста із гранату, перлин, та коралів. Носили його і в будень і в свято. Та зовсім без намиста бути не можна, бо існує повір’я, що намисто оберігає дівчину від застуди.
Серед традиційних прикрас використовували і монети. Їх скріплювали між собою і носили разом із намистом. Називали їх дукатами.
Великою популярністю у жінок користувалися вироби з бісеру. Їх називали – ґердани. Ґердани – шийна бісерна прикраса у вигляді вузької стрічки, виготовленої з різнокольорових намистин, нанизаних на нитяну основу, що утворюють строкатий геометричний, а часом рослинний орнамент.

Учень 8. А волошок, маку скільки!
Материнка, сокирки,
І дзвіночки, й васильки –
Все нам добре на вінки.
Адже сам вінок – є найкращою оздобою голови української дівчини.
Український віночок – не просто краса, а й оберіг, «знахар душі»,бо в ньому є чаклунська сила, що біль знімає, здоров’я береже. Всього в українському віночку – 12 квіточок. І кожна лікар, оберіг. У віночок вплітали різнокольорові стрічки.  Кожний колір мав свій символ. (Дівчата по черзі чіпляють стрічки до віночка, який висить на дошці.)
Коричневий колір – символ землі – годувальниці.
Жовтий – символ сонця, хліба.
Блакитний – символ води і неба, дає силу і здоров’я.
Червоний – символ щирості, душевності.
Зелений – символ рослинного світу, молодості.
І насамкінець – найкращою оздобою голови жінки були парчеві очіпки, та хустки. Хустки прикрашали переважно геометричним орнаментом, а пізніше увійшов у моду і рослинний. Особливо ж були поширені різноманітні барвисті хустки.
Учитель. Дякую! Дуже цікаво було послухати про жіночий одяг. А щоб ви добре запам’ятали назви його основних деталей, за допомогою комп’ютера одягнемо ляльку в національний  костюм.
( Діти називають деталі одягу, які по черзі з’являються на ляльці: сорочка, плахта, попередниця (фартух),вінок.)
Ну ось, наша(придумане ім’я ляльки – дівчинки)може йти на свято. Гарно ми її вбрали? Гарно. Тепер дізнаємося, як чоловіки вдягалися у давнину.
(Розповідає друга пошукова група.)

Учень 1. Мама вишила мені
Квітами сорочку.
Квіти гарні, весняні:
-На, вдягай, синочку.

В нитці – сонце золоте,
Пелюстки багряні.
Ласка мамина цвіте
В тому вишиванні.

Вишиваночку візьму,
Швидко одягнуся.
Підійду і обійму
Я свою матусю.

Головним елементом, як і жіночого вбрання, була вишита сорочка.
На заході вона доходила майже до колін і носилася поверх штанів.
Виріз горловини зав’язували на шнурок чи стрічку. На сході сорочка була коротша, забиралася у шаровари. Вона мала широкі, зібрані на манжетах рукави. Вишитими найчастіше були комір і нагруддя.

Учень 2. Чоловічий поясний одяг найдавніших часів – це – гачі – вузькі
сукняні штани. Вони шилися із білого або сірого полотна. Нижня частина їх обтягувала ногу, а верхня – кріпилася на талії за допомогою шворки.
Гачі носили чоловіки Західної України.
А чоловіки Східної та Центральної України носили шаровари – дуже широкі штани, що їх переважно заправляли у халяви. Вважається, що їх привезли до України козаки зі східних походів.

Учень 3. Поверх сорочки чоловіки Карпат та Прикарпаття носили кептар – хутряну безрукавку, яка завжди була оздоблена вишивкою, аплікацією зі шкіри, китицями та смужками.
А запорізькі козаки носили жупан із шовку чи парчі яскравих кольорів.

Учень 4. Український чоловічий одяг зверху оперізується поясом.
Пояси були різнокольорові ( червоні, сині чи зелені ) з шовкової, бавовняної чи вовняної тканини. Кінці пояса завжди прикрашали китицями чи бахромою.
Чоловіки Карпат носили шкіряні пояси – череси.
Черес – був зшитий уздовж із двох складених разом ременів таким чином, що мав усередині порожнину для грошей. До ременів кріпилися: кресало, протичка для люльки, підвішували до великого ременя складний ніж, металевий топірець.
Пояс у давнину також служив оберегом, своєрідним талісманом. Вважалось непорядним вийти на люди без пояса.

Учень 5. На голови чоловіки одягали шапки з овчини або іншого хутра.
В Україні існувало вірування, що ходити під відкритим небом з непокритою головою – гріх для чесного чоловіка. В народі з’явилося прислів’я « Без шапки, мов злодій ходить». Ходити з непокритою головою дозволялося лише на похоронах та біля церкви.
Переступаючи поріг хати, треба було скинути шапку.
Чоловіки Західної України носили капелюх – головний убір з товстої, м’якої тканини, прикрашений кольоровою стрічкою, пером півня, тощо.
Грають бджоли і джмелі
В квітах на осонні,
Ходить в жовтому брилі
По горах сонях.
У літню спеку носили солом’яні брилі. Їх плели переважно пастухи під  час випасу худоби в полі.

Учень 6. Верхній одяг був такий, як і у жінок.
Свити і кожухи – шили з чорного чи коричневого сукна, а в давнішні часи з білого. Їх оздоблювали вишивкою, чи аплікацією.
Поли й поділ обшивалися хутром, на комір бралося кращої якості.

Учень 7. Чоловіче взуття було таким.
Бідніше селянство одягало на ноги постоли – стягнуті шматки сиром’ятної шкіри, а на Полтавщині плетені з лика – личаки. Заможніші носили чоботи – чорні юхтові, або хромові з високими м’якими халявами.
Серед лісу, серед гаю
У неділешній обід
Заснув мужик у чоботях,
Прокинувся без чобіт.
Про чоботи існує також прислів’я: « У ледачого хазяїна і чоботи з ніг украдуть».

Учитель. Дякую вам, діти! Добру пошукову роботу зробила друга група.
Настав час зібрати на свято нашого ( ім’я ляльки – хлопця.)
( На моніторі з’являється зображення хлопця, якого одягають. Діти називають деталі одягу: сорочка, шаровари, пояс, шапка).
Ось і ( ім’я ляльки – хлопця) в нас вбраний.
( На моніторі з’являються зображення дівчини та хлопця разом.)
Діти, погляньте, які ж вони гарні у нас.

Люди дивляться, милуючись,
Яка ж це гарна пара.

ІV.   Сприйняття мистецтва
А зараз я хочу ознайомити вас із кількома творами українських художників,у яких відображена краса народного одягу.

( Музика. Показ слайдів із розповідями.)
Василь Тропінін на своїх картинах зображує селян. Про це він на схилі літ згадував: « Я мало вчився в Академії, але навчався у Малоросії: я там без перепочинку писав з натури… І ці мої роботи, здається найкращі з усіх, які я досі написав…»
Саме до таких належить «Дівчина з Поділля». Майстер реально змальовує типову подільську сорочку, намисто на шиї, дівочий головний убір. Гарний овал молодого смаглявого обличчя намальований з великою майстерністю, як і проникливі  карі очі й усміхнені губи. Стримано поданий пейзаж збагачує мотив, а оливковий колорит у поєднанні з людською теплотою надають творові в цілому поетичного забарвлення.

Мистецька спадщина Костянтина Трутовського , присвячена Україні,
величезна. Художник залюбки відтворював мотиви побуту і звичаїв українського народу. Це характерно відбилося в картині « Одягають вінок». В Україні здавна існував народний звичай: молоді дівчата в доповнення до яскравого костюма прикрашали голову вінком із живих квітів. Але художник зображує жартівливий момент: молода мати або старша сестра  прибирає квітами малу дівчинку, одягнуту в святкову обгортку і намисто. Іде гра в дорослу – мала запишалася й засоромилася. За прибиранням із серйозною повагою спостерігає хлопчик.
У побутову сценку художник вніс багато теплого почуття, авторська  розповідь осяяна лагідною усмішкою. Твір просякнутий ліризмом, поезією щасливого дитинства, глибокою повагою художника до життя народу. В своїх художніх творах художники відтворювали красу нашого народу. Велику повагу вони приділяли одягу – бо це є складова духовної культури нашого народу.

V. Презентація колективних робіт

А зараз творчі групи будуть презентувати свої колективні роботи.
( Презентація творчих робіт.)

VІ.  Підсумок уроку

Сьогодні на нашому уроці ми познайомились з традиційним народним костюмом – частиною нашої культури. Хочеться завершити сьогоднішній урок такими словами:

Невже тоді носили лиш для моди
Сорочки, і жупани, й кожухи?
У них – живе історія народу,
Його талант прекрасний і важкий.
І їх ні час, ні простір не порушать,
Нехай на порох зітруться роки!
У них живуть людські безсмертні душі,
Ті добрі чари легкої руки.