Сценарій О.Гончар “Собор”

Підготувала Поцілуйко Л.П.

 

 

 

Скачати Реклама Скачати файл

 

 

«Собори душ своїх бережіть, друзі…
Собори душ…»

 

(Драматична постановка за романом О.Гончара «Собор»)

 

 

Дійові особи:

Ведуча
Микола Баглай
Володька Лобода
Товариш рибінспектор
Вірунька
Начальник з області
Геннадій
Шпачиха
Ізот Лобода
Козаки(4)
Хлопчик

 

 

Ведуча

Справжнім травневим, молодим і сильним громом з ясного неба прозвучав «Собор».                    
«Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат!.. Мене переповнює  радісне, велике почуття гордості за Вас і за народ, що Вас породив… Це написано геніально!.. І, може, хоч Ви скажете своїм  «Собором»: не туди, отроки, ось вам знамено!» – так писав Григір Тютюнник у листі до Олеся Гончара.
Після багаторічного табу, роман «Собор» повернувся до нас, і, на превеликий жаль, дотепер залишається актуальним.
Тож читаймо «Собор»! Він розкриє нам очі на сучасний світ, такий складний і суперечливий, допоможе знайти нам відповідь на запитання,куди ми йдемо і що з нами буде. Читаймо»Собор»! Він написаний рукою видатного майстра, рукою чесною, гуманною, доброзичливою. Читаймо «Собор»! Він сповнений великої правди і чистоти.

 

 

 

Дія І

Козаки (4), хлопчик.
Рада козаків.XVIII століття.
(Гімн-марш козаків)

Старший козак Воздвигнемо, щоб піднісся в небо над цими плавнями, що рибою кишать, над степами, де коні наші  випасались, і буде  незломлений наш дух жити у святій цій споруді, наша воля сяятиме в небі блиском недосяжних бань.

Козак 2 Шаблю вибито з рук, але з серця не вибито дух волі й жадання краси!

Козак 3 Наша непокора в цім витворі стане серед степів на віки, окрасою Великого Лугу вгору сягне…

Козак 4 Але хто ж збудує? Хто сотворити зуміє?

Хлопчик Благословіть!

Козаки Благословляємо, благословляємо!..

Ведуча Три доби його не було.

(Козацька музика 1-2хв. Козаки між собою розмовляють, радяться)

Хлопчик Я зморений приліг у плавнях, задрімав, і собор сам уві сні мені наснився. Ось…(показує макет собору, виготовлений зі стеблин комишу).

Козаки Воздвигнемо, воздвигнемо…
(козаки виходять під музику).

Ведуча Засяяли відтоді блакиттю кулясті бані собору над плавнями, над цим білим світом дніпровським…

(Музика. Церковні дзвони).

Ведуча
Мовчить собор. Щоразу перед ним почуваємо якийсь дивний смуток, і щось навіть тривожне. Собор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике, як навівають на людину степ або ескадри хмар…
Колись цей собор був найбільший, найпишніший в єпархії… горіли свічки, сяяли в рушниках ікони, півча переливалася райськими голосами – аж розлягався собор… Але це відійшло, розтануло разом із ладанними димами, зостався тільки оцей довершений архітектурний витвір, оця симфонія пластики.
Невже знесуть? Нема нібито причин зносити… Та якщо вже взялись за нього, якщо став він комусь на заваді, то причину знайдуть… Ох, важко буде встояти йому!.. А нащадки ж прийдуть, спитають колись: ану, якими ви були? Що збудували? Що зруйнували? Чим дух ваш трепетав?
(Музика)
Вночі собор молодіє. Зморщок часу на ньому не видно, він мовби повертається до тієї козацької молодості, коли з комишини постав юним витвором краси і вперше сяйнув у цих степах небесними півкулями своїх бань.

Дія 2

Микола Баглай і Володька Лобода

 

Микола Баглай У вечірній час зупиняєшся на майдані і за звичкою слухаєш собор, його мовчання, слухаєш оту не кожному доступну «музику сфер».
Тут епіцентр життя. Тут чутніше ніж будь-де, промовляє до тебе навколишній світ своєю мудрою нічною тишею… Сам смисл буття чи не втому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці й поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу все це берегти…
(Пауза)
Чуєш у собі поклик поезії, але хто навчить тебе її чародійницьких тайн? Собор оцей? Горда поема степового козацького зодчества, вона щоразу хвилює тебе… І не треба тут руїни, чуєте ви, генії руйнацтва? Невже не доходить до вас оцей дух обжитості планети, певності, злагоди, який живе у таких витворах, в їхній гармонійності,- дух, що єднає людство.

Володька Лобода (виходить)   Давненько я тебе не бачив, Миколо. Ти все такий же?

Микола Баглай Так!

Володька Лобода Бач, ти їжаком усе. Я ж тебе на шиї катав. А ти у віддяку тепер всяке на мене говориш, прізвиська даєш… Батькопроданець… Хіба це чесно? Нам, металургам, не личить чвари розводити. Нам треба купи триматись. В мене й без тебе ворогів хоч греблю гати – отих потайних, що по кабінетах…

Микола Баглай Все тече, все міняється…

Володька Лобода Це точно філософ підмітив: міняється та ще як! Треба мозком ворушити, нове шукати.

Микола Баглай Як оте потьомкінське риштовання на соборі?

Володька Лобода Ну от, знову ти за своє. І хлопець ти хороший, Миколо, з сім`ї чесної… А сам ти, вибач за прямоту, на старовині звихнувся. Ну що тобі, юнакові з робітничого передмістя, шукати в тому струхлявілому Яворницькому?  Собори… шаблі козацькі… курені…Та то ж усе реквізит історії, мотлох минулих віків, як ти цього не розумієш? В епоху ракет хіба таким нам займатись?.. Та пора Зачіплянці справити обнову! Ви, молодь, підтримайте мене, і я завтра вам на місці цього собору он яке молодіжне кафе відгрохаю! В області тільки б ахнули! Шашлична! Чебуречна! А поряд сцена для естради, атракціон, чортове колесо над усією Зачіплянкою… Гуляй – не хочу! Невже не запалює?

Микола Баглай Ні.

Володька Лобода Отакі ви, теперішня молодь. Нема у вас вогника. Треба, щоб навколо тебе гриміло, співало все! Більше вигадки! Де ваші культпоходи, нові обряди? Ти можеш, звичайно, спитати: ну а своє, наше, спадщина національна? Та хіба я проти традицій? Хіба я безбатченко який-небудь, волоцюга?.. В козацькому стилі можна усе оформити, на фасаді кафе запорожець стоятиме зі списом або козак Мамай сидітиме збандурою, в шароварах! Навіть кафе можна б назвати «Козак Мамай» або «У козака Мамая», хіба ж не здорово було б. Але це моя ідея! Беру патент! Отак-то. Треба вміти розкинути мислію по древу. А ти думав, даром я на культурі сиджу?

 

Микола Баглай Ні, перед таким навряд чи вистоїть собор, отой «мотлох історії»…Нема ненависті чорнішої, послідовнішої за ненависть відступника, ренегата.

Дія 3

Володька Лобода і товариш рибінспектор

Володька Лобода В печінках мені ваш собор! Риштовання потьомкінське… лелека геніїв висиджує…Ненавиджу всіма фібрами!(підняв вгору стиснуті кулаки).

Товариш рибінспектор (ніяково)
Ар…ар…архітектурний пам`ятник.

Володька Лобода Пам`ятник… Який це в біса пам`ятник? Що в ньому архітектурного? Мотлох історії – і все!.. Якомусь Скрипникові вдарило в голову, оголосив пам`яткою, вніс в реєстр… А ми й підступити боїмось, раби папірця!
Скільки мені цей собор нервів коштує… Кожне глузує, розігрує… А з другого флангу недоїдені міллю богомільні старушки пишуть і пишуть в різні інстанції. Незаконно закрили, мовляв, відкрийте, уважте старість, бо наші сини погинули на фронтах… З області невдоволені дзвінки: що там у тебе з тим собором, чого ти йому ладу не даси?

Товариш рибінспектор Спиши.

Володька Лобода Як це спиши?

Товариш рибінспектор Ти ж влада. Тобі й карти в руки… Чи не знаєш звідки зайти?

Володька Лобода Знаю. Нас не вчити, як це робиться. Із реєстру тільки б його… А там… саперів попросив би – за одну ніч порохня б із нього була. Пил віків!

Товариш рибінспектор Так чого ж… роби порохню!..

Володька Лобода А паспорт?

Товариш рибінспектор Який паспорт?

Володька Лобода Он паспорт на ньому чавунний (показує на таблицю).

(Товариш рибінспектор  махнув рукою і почав знімати таблицю).

Товариш рибінспектор Міцно прилаштовано… Не піддається.

Володька Лобода Ану, дай ще я…ось викруткою.

Ведуча
Собор слухав і мовчав. Пізній місяць з неба дивився зі своєї космічної вахти. Ніхто не бачив, як двоє п`яних юшкоїдів, двоє пігмеїв нічних неквапом зайшли в тінь собору і викрали його охоронну грамоту…
Там, де висіла, зоставсь прямокутник необлинялий та дірки від гвинтів. Мабуть, і сам Лобода – висуванець не сподівався, що такий незначний факт, як пропажа таблиці, шматка чавуну, наробить на Зачіплянці стільки шелесту.

Дія 4

Шпачиха
Шпачиха При всіх же властях стояв цей собор! Чого ж тепер розвалювати? Кому він поперек горла став? Та є ж у нас народні засідателі, нащо ми за них голоси віддавали? (Пауза).
Судити, прилюдно судити за таке треба!   Та при всіх же властях стояв! А тепер на руїну? Пам`ять козацьку на канцур`я рознести?

Ведуча
Страшна звістка про викрадення охоронної таблиці з собору поширилася Зачіплянкою і    нікого не залишила байдужим. Дізналася про це і Вірунька, дружина брата Миколи Баглая, котра була представником влади.

Дія 5

ВолодькаЛобода, начальник з області сидять у кабінеті. Приходить Вірунька.

Володька Лобода Кажи, Віро Пилипівно, з чим прийшла?

Вірунька Цієї ночі…(знітилася)

Володька Лобода Слухаю, слухаю тебе.

Вірунька Таблицю вночі знято з собору.

Володька Лобода Ах, Вірунько, я думав, у тебе щось виробниче, невідкладне… А ти…знайшла з чим… Повір, не один собор у мене на плечах… Дозволь спершу з товаришем з області закінчити.

Начальник з області Я почекаю.

Володька Лобода Ну кажи, що там?

Вірунька Самоправство якесь. Нікого не питаючись… Наче і влади нема!

Володька Лобода (знітився перед начальником і підсміхнувся до нього винувато, ніби вибачаючись за різкість Віруньки)   Влада, Віро Пилипівно, є. До того ж дуже конкретна. Ось ми з тобою якраз і маємо честь її представляти.

Вірунька (вбік до залу)   Ти мені баки не забивай. Я краще тебе знаю, що влада є… А ось ти чого крутиш? Та я ж тебе наскрізь бачу, крутія!
(До Володьки Лободи)
Не для того я прийшла, щоб ти мені лекції читав… А як по суті… То це ж  беззаконня, інакше не назовеш.

Володька Лобода Ша, не кипи, Вірунько. Ми з тобою люди свої, завжди дійдемо згоди. Гріх на кума так нападати.
.
Вірунька Якби знала, нізащо кумом би не взяла.

Володька Лобода Не гарячкуй, будь ласка.

Начальник з області А з тією таблицею вам таки слід розібратись. Факт справді дивний.

Володька Лобода Винуваті, просковзнуло повз нашу увагу (підлабузнюється).

Вірунька А то що? (зірвала плакат, яким було заставлено таблицю).

Ведуча
Сучасний вандалізм – звідки він? Звідки ця психологія браконьєрства? Та навіть у вирі революції, у битвах не зруйнували собору, хтось уберіг, може, здорова інтуїція народу?..
А нині, серед мирного життя, коли мистецтво покликане облагороджувати душі людські, пробуджувати потяг до духовного…
О ні, товариші браконьєри, не так це просто зараз! Потреба собору, потреба краси, так само, як і огида до руйнування, видно,  завжди жевріла в цих людях, будівничих за покликанням…
Сьогодні люди помітили свій собор. Для них він не підлягає знесенню, бо він прийнятий ними у цінності життя.

Дія 6

Володька Лобода (монолог)
З будь-якої точки видно собор, звідусіль! Зуміли ж отак поставити? Скільки не їхатимеш, все він буде тобі перед очима.   Їдеш, їдеш, а він усе є. Відсунути б його куди-небудь з горизонту, щоб очі не муляв…
Навіщо нам десятки пам`ятників з XVIII сторіччя? Чому не залишити по одній від сторіччя, а решту…
Але ж красень, стервець! З комишини  отаке вибуяло. Відстань усе поглинула, ні риштовань твоїх, ні бляхи поіржавілої не видно, зосталась сама поезія!.. Перед ним просто мізерією себе почуваєш. Наче сміється з тебе, наче питає: ану, ти щось краще за це збудуєш? Для віків?.. А що, коли справді… шедевр?!
Тоді знову спитають, а з кого – з найменшого, з тебе! Добре, що здалека не видно, в якім він занедбанім стані, ні іржі, ні облупленості, ні повидираних вікон, самий силует, самий дух творця, як Баглаєнко сказав би…

Ведуча
Собор усе ще мов на долоні. Коли дивитися звідси на нього, з перспективи, є в ньому щось ніби від ракети космічної, надто у тому центральному куполі, що стрімко угору націливсь… Зуміли ж отак поставити, передчули час. А тепер борись з ним, ще чи й перебореш?..

Дія 7

Діалог Миколи Баглая і Геннадія

Геннадій Ти ж сучасний хлопець, Миколо, лев на курсі з теоретичної фізики, і я просто дивуюся, як ти можеш піддаватися… міражам.

Микола Баглай Без міражів, не було б і віражів… А собор – це не тільки міраж. Найвища поезія, думка людська неминуче прагне зматеріалізуватись, і тут це сталося колись. Глянь, як пливе у блакиті! Невже він тобі байдужий?

Геннадій Ти мені поясни: в чім його сенс? Раніше споруди такого типу, ясна річ, мали значення для людини, але сьогодні… Процесові старіння підлягає все. Як тобі відомо, старіє навіть метал.

Микола Баглай
А це не старіє! Мистецтву, тільки йому дано володіти таємницями вічної молодості… Невже ти не почуваєш, що в отому гроні соборних бань живе горда, нев`януча душа цього степу? Живе його задума-мрія, дух народу, його естетичний ідеал. Нас з тобою не буде, а дев`ятиглав цей стоятиме, повинен стояти!

Геннадій Навіщо?

Микола Баглай Такий собор, такий витвір, він належить не тобі, не мені, точніше, не тільки нам. І не тільки нації, яка його створила. Він належить всім людям планети.

Геннадій Ого! Пішли-поїхали!

Микола Баглай Якась є колективна свідомість в народу, в людства – повинна ж вона передаватись у майбутнє! Повинна в пам`яті прийдущих зберегтись!.. Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній для себе мету і натхнення… Навряд чи є взагалі щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, увічнювати себе в творіннях своїх і дарувати їх нащадкам.

Геннадій А без них мені, звичайному смертному, не можна й прожити?

Микола Баглай Чому ж, можна. Можна прожити і без сорому, і без пісні, і без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема. Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми? Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?

Геннадій Зараз почую, що людина велика!..

Микола Баглай Не завжди велика, але буває вона велика, це факт…

Геннадій Коли, якщо не секрет?

Микола Баглай Тоді я великий, коли будую, творю!..

Геннадій Творити – в цьому єдиний сенс?

Микола Баглай А хоча б! Античні майстри, будівничі пізніших віків… Хіба вони не виправдали своє буття на землі? Людині властиво жити почуттям доцільності, почуттям безконечності. Людина прагне продовжити себе в далеч майбутнього – хіба це не природно? Все живе в природі прагне цього. Навіть квітка квітує для того, щоб зоставити після себе насіння, щоб знову відтворити свій квіт у майбутньому…
А мистецтво – це невигубний світ людства, його злети, його верхогір`я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух незнищенності…
Я вірю в будівничих, у зміни вірю: руйнач, вандал вже проклятий нами і буде проклятий майбутніми теж.
(мовчать)

Геннадій А чи збагачується духовно сучасна людина? І якщо збагачується, то за рахунок чого? Що саме вона набуває? А що втрачає?

Микола Баглай Це й маємо з тобою досліджувати.

Геннадій Ми?

Микола Баглай Коли не ми, то хто?

Геннадій «Я син народу, що вгору йде» (з іронією)

Микола Баглай Не іронізуй, саме так.

Геннадій Ми – найкращі?

Микола Баглай Не найкращі, але й не гірші за інших… Ми сини такого народу, що протаранював старий рабський світ бронепоїздами своєї ненависті. Матері у спадок нам передають почуття честі, гідності й волелюбства – це чогось варте.

Дія 8

Ізот Лобода (монолог)
Син мій, Володька, все чомусь з корчування починає. А понищиш, кинеш у небуття батьківське, сину, то й власне твоє життя безцільно впаде, заглухне в тебе ж біля ніг…
Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам`ять, що сягає у віки, тому вона й людина…
Чув, що Володьку мого на підвищення беруть. І хоч син це мій, так і хочеться просити: «Не беріть його… Бо як візьмете, не один такий собор зруйнує, не одне таке смердюче море збудує, що й ради не дасте…
Дорожіть днем – ось що вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе – хто іскрить! Знайте, що всі ми станемо перед судом будучини, а перед тим судом ніякий Тамерлан, ніякий найбільший руйнач не переважить посліднього муляра… Зоставте ж слід… Не бляшанку з-під шпротів, покинуту у лісі, не купу сміття, а таке, щоб людей радувало – близьких і далеких. Дорожіть, дорожіть кожною миттю…

Ведуча
Мовчить собор. Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу. Навколо вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних баталіях, що їх ведуть будівничі з браконьєрами, а він стоїть, думає свою одвічну думу. Про що вона? Все тут проходило перед ним, як перед свідком і перед суддею… Ридання чув, і крики надій, і залізні гуркоти війни, і її ще страшнішу тишу… Все він бачить і бачив усе… Повен, повен всього!
І доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров`ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів.

(Усі актори виходять на сцену).

Ведуча
Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ…