Оленка Поцілуйко. Глибокий погляд в небо (Збірка)

Оленка Поцілуйко

Глибокий погляд в небо

Лірика

 

Мовою душі звично називають поезію, бо ж торкає вона найтонші порухи людського серця.  Розкриймо першу збірку юної поетеси – і нам усміхнуться допитливі очі життєрадісної Людини, бентежно заглянуть у наші душі і запитають: „ Який життєвий зміст”?
Шукаймо відповіді в  цих щирих поезіях – і прочитаємо: „ Будьмо собою! ”

 

 

 

 

Повітря таке прозоре, аж дзвенить у високості. Тендітні трави ранкового лісу пахнуть так, ніби саме сонце тут пахне сосновим духом, крони дерев немовби зливаються з небом. Неможливо його не любити, запало воно й у вразливу душу Оленки. І попри всі складнощі, життя – прекрасне. І вона творить, і дарує  кожному із нас теплим промінчиком сонця свою поезію, щиру і  доброзичливу, і ділиться щастям, що є люблячі батьки – поетично обдаровані, талановиті Людмила Петрівна та Микола Володимирович, маленький Артемко, уся співуча, працелюбна родина, від кореня якої проростає пошана до батьків, любов до рідної землі; що є багато друзів, що комусь потрібна, що її люблять.
„ Глибокий погляд в небо” – не лише освідчення у своїй незрадливій любові, не лише захоплюючі миті життя. Відданість рідному слову, пісні, вірі знайдете у поезіях, уміщених у збірці.
„ Глибокий погляд в небо” – не лише щоразу нова думка. Це  сповнена емоцій, ніжності її чиста душа, довколишній  світ із його світлими дитячими радощами і тихими дівочими печалями, до якого тягнеться її замріяна душа і небайдуже слово.   
Благослови  ж  її, рідна земле, на майбутнє творче радісне життя!

 

 

Рідна  земле

Дитинства  безтурботного миті

 

Весна

За вікном уже весна:
Трави зеленіють,
Це найкраща є пора,
Всі це розуміють.

У садку цвітуть дерева,
Гарно пахнуть квіти,
Сонце вигляда з-за хмар,
І радіють діти.

Всі кричать: „ Ура! Ура!
Вже прийшла до нас весна!
І лелеки прилетіли,
Й ластівочки чорно – білі!”

 

 

Літо

Сонце високо піднялось,
До нас всіх засміялось,
Бо прийшло вже літечко –
Улюблене для діточок.

Влітку можна довго спати
І до школи не вставати,
Не учить нудних уроків,
З вчителів  „ не тягнуть” соків.

Влітку всі відпочивають,
Під сонечком засмагають,
Їздять деколи на море
Або ходять пішки в гори.

 

Осінь

Прийшла пора довгождана,
Улюблена і бажана,
І дарує нам дари
Тої гарної пори.

Груші, яблука і сливи,
Помідори, картоплини,
Буде всіх нас пригощати,
А ми будем ласувати.

 

 

 

Зима

Прийшла зима,
І дітвора радіє,
Сніговика зліпили у Марії
Миколка, Оля й решта друзів.

Пішли на ковзанку Мартусі,
А Іра, Юля і Роман
Побігли поскоріш до сан.

Ось так всі дружно веселились,
Вночі зимові сни їм снились.

 

 

У школі

Лесі  Леонідівні

Сьогодні всі вітаємо ми Вас,
Бажаєм щастя, радості, любові.
Ви пам’ятайте завжди про наш клас,
Так, як і ми, Вас не забудемо ніколи.

Нехай Вам  доля посміхається завжди,
Нехай все буде так, як планували,
А поряд з Вами  завжди будем ми,
Для Вас – маленькі, ті, яких  навчали.

Пригадуємо наш страх перед уроком
І добре слово Ваше, коли очі повні сліз.
Ми дякуєм за  всю Вашу турботу,
За те, що в серці залишили слід.

Нехай у Вашім серці завжди буде
Та молодість, що окриляла і несла у вись,
І пам’ятайте: ми Вас не забудем
І другу школу й Вас прославимо колись!

 

Клас наш рідний

Все про все на світі знаєм,
І найкраще це вивчаєм.
Ми – найкращий в школі клас,
Не зупините Ви нас.

 

Акростих

Ох, яка у нас чудова
Класна керівничка:
Сама гарна і вимова. 
А рідненька наша мова
Нам із нею вчиться легше,
Аніж самим вдома.

Словом в нас вона  „ кльова”,
Енергійна і бадьора.
Разом з нею ми завжди
Готові йти хоч куди.
І завжди нам так приємно
Її в школі зустрічати.
Вона – наша найдорожча,
Нас вона навчає жить,
А за це її поважаєм і шануєм.

 

 

Посвята в старшокласники

Ми прийшли в перший клас,
Тут ні мами, ні тата,
Все книжки і книжки,
Іграшок нема…

Ось ми йдем в п’ятий клас,
Вчителів тут багато,
Всі сварять, всі кричать,
Називають жахом…

А нам все одно,
А нам все одно,
Не страшні для нас
Двійки і райво!
І не боїмось,
І не боїмось
Ні керівника,
Ні директора!

Будуть тести у нас,
Моніторинг, екзамен,
Вчителі геть усі
Настанови дають.

Ніби слухаєм ми
І уважними стали,
Але потім, на перерві,
Дружно кричимо:

А нам все одно,
А нам все одно,
Не страшні для нас
Двійки і райво!
І не боїмось,
І не боїмось
Ні керівника,
Ні директора!

Не подумайте ви,
Що в нас зовсім жахливо,
Хоч ми трохи складні,
Але любимо вас.

Дорогі вчителі,
Ми ж дорослими стали,
Поможіть нам закінчити
Той дев’ятий  клас!

Бо нам  не все одно,
Нам  не все одно,
Як навчальний рік
В нас закінчиться.
Ми, дев’ятий клас,
Дуже просим вас:
За всі витівки
Вибачте ви нас!

 

 

Рідній школі

 

Для кожного дитинство – добра згадка,
Це перші друзі і шкільні роки.
Невпинний часу плин – загадка,
Бо незадовго ми – випускники.

Як добре, школо, що ти є у мене,
Найкращі в світі наші вчителі:
В них мудрість, доброта і серце незбагненне,
Вони плекають в нас всі якості людські.

Про кожну школу можна так сказати,
Та наша  була особливою завжди:
Ім’ям Шашкевича ми можемо пишатись,
Клянемося його ідеї в світ  нести.

Ми вдячні школі за свої здобутки,
За настанови й цілі у житті.
Шкільний поріг ми обіцяєм не забути,
Прославим школу на усі краї.

 

 

Випускникам

Вже рідної школи стіни
Стають потрохи чужими
І нам непомітні зміни –
Для вас є дуже значними.
Недавно сиділи в класі
Й усі були трохи смішними,
Роки потонули в часі,
І ви стали ще одними:
Одним із тих, що плакав,
Чекаючи тут на маму,
Хто бігав шалено по класі,
Не знаючи спину гаму,
Хто просто собі балакав,
Де треба і де не треба,
Хто десь за останньою партою
Питався: ,,Коли перерва?”
Одними із тих, що вчився
І йшов до своєї мети,
За місце під сонцем бився
І зміг там себе знайти.
Усім вам було сімнадцять,
І всі ви ішли в світи,
Шукали свою дорогу,
А зараз на черзі ми…
По суті, немає змін,
Хіба що лиш всі підросли,
У школу, як в рідний дім,
Сьогодні до нас прийшли.
У когось щемить у серці,
У когось сльоза тече,
І вчитель сьогодні, мов вперше
До класу вас поведе.
Охопить вас ностальгія,
І смуток прийде як ніколи,
Згадаєте всі свої мрії
У стінах рідної школи!

 

 

Донька свого народу

Рідною мовою про найрідніше

 

Заспіваю коломийку вам про Україну

 

Заспіваю коломийку вам про Україну,  
Як  боролись, воювали за рідну країну.

Бо герої українські голови поклали,
Щоби вільно тепер люди в щасті проживали.

Хай же пам’ять про героїв не вмре, не загине,  
Буде жити  аж до віку слава України.

Я складаю коломийки про рідну країну,
Бо я дуже щиро люблю свою Україну.

Треба, щоби усі люди гарно працювали,
Свою рідну Батьківщину добре розвивали.

Тож шануймо рідну землю, мову і державу 
От тоді ми завоюєм по всім світі славу!

 

 

Тарасові  Шевченкові

У  бур’янах сидів малий кріпак
І біль стискав його велику  душу.
Про Україну думав той юнак
І промовляв: « Я врятувати її мушу!»

І виріс він, і кобзу в руки взяв,
Розказував він людям про недолю,
І  у  віршах  не раз панів  карав
За те, що забирали в людей волю.

І поплатився він  за ці слова –
Арештували його нелюди прокляті,
Та в серці залишилася мета,
Щоб Україну рідну визволяти.

І ось  збулася мрія Тараса:
Вкраїна наша – вільна, незалежна.
Гора Чернеча для нас всіх свята,
Шевченка ж слава, як весь світ,-
безмежна.

 

 

 

Я люблю Україну

Я люблю свою Україну,
Кожен звук калинових листків,
Вільний подих холодного вітру
І веселий спів солов’їв.
Я люблю її за минуле,
За традиції наших бабусь,
Волелюбну вкраїнську натуру
І бої за матінку Русь.

Українці цінують минуле,
Бережуть в хатах рушники,
Пісні рідної не забули
І тих слів, що казали батьки.
Про кріпацтво, неволю, недоспані ночі
І про смерть, про козацькі бої,
Знов подивлюсь в Тарасові очі –
І сльоза потече по щоці.
Я загляну в вікно,
А там сонце сміється …
Ну, невже це було? –
І знов серце заб’ється.

 

Слава  Маркіянові

Шашкевич  Маркіян  –
Поет Галичини.
З низьким поклоном на Твою могилу
Приходимо всі ми.

За українську рідну мову
Ми дякуєм Тобі,
Що Ти зберіг для рідного народу
У тяжкій боротьбі.

Портрет Шашкевича завжди  у рушнику,
І квітів, і дітей поруч доволі.
Тож славмо  Маркіянове ім’я
У  нашій  рідній другій  школі.

 

 

Славимо ім’я

Яка приємна прохолода:
Підлиський ліс, Біла гора
І Маркіянова садиба –
Для галичан вона свята.
Та промайне в очах минуле:
Малий Шашкевич з дідусем,
Криниця з журавлем в задумі,
Подвір’я, миле над усе.
Могутній велет – дуб стоїть
І з Маркіяном гомонить
Про ці пророчії слова,
Про Україну, мову, церкву,
Що в серце назавжди ввійшла.
А та гора, Біла гора,
Де зараз люд і похвала,
Де чути пісню українську,
Де вишивані сорочки,
Де золочівськії отці
Будуть співати панахиду
І величати ту людину,
Що відродила, збунтувала,
Терпіла, вірила, чекала,
Що піднімала й не лишила,
Що так ждала і так любила,
Що проклинала, що ганьбила,
Що не здавалась, що жила,
Що доводила й довела,
Яка навчала і навчила,
Яка писала –  й прочитали,
Що піднімала –  і повстали.
Тепер щороку славимо ім’я
Письменника, пророка, діяча.
Вклоняються  до ніг всі галичани.
Тобі, Будителю, славетний Маркіяне!

 

Ми вчились мудрості у нього

 

Ріс здібним, непокірливим хлопчиськом
Десь на Полтавщині в козацькому роду,
А став учителем, філософом, що зблизька
Світлом науки повів народ крізь темноту.

Ще з юності покинув він нехитрі статки,
З добром, усмішкою пройшов усе життя.
Ми й досі прислухаємось до думки,
Яку пропагував мудрець Сковорода.

Його слова, немов крилаті птиці,
Які летять до нас крізь всі віки, –
Ми лікували ними душу наодинці
І вчились мудрості, відваги, чесноти.

Він є для нас натхненником свободи,
Яку впродовж життя так цінував.
Всю душу він свою вкладав у слово…
Хоч світ його ловив, та не спіймав…

 

 

 

Настрій

 

Літня ніч

Глибокий погляд в  небо,  
Нестримне відчуття …                        
Вже кращого не треба,  
Невже це бачу я?
І десь лечу думками,
Забуду я про все …
Це справжнє Ельдорадо,
Що втримує мене.
Не відведу я погляд
­Дивлюся в небеса.
Вони такі чудові
Ці зорі, їх краса!
Та я порину в простір –
­І всі проблеми з пліч
Яка ж вона прекрасна
Та ніжна літня ніч.

 

 

Сльози осені

Надворі  тихо і людей нема,
Лиш чути звук дощу по підвіконні,
Невже глибока осінь вже прийшла,
І холодно на серці щось сьогодні.

Стою біля вікна з гарячим чаєм,
І мовчки  слухаю цю музику дощу,
І тільки я і небо добре знаєм,
Яку мелодію виспівує сумну.

Я відчуваю сум, а може, й страх,
Бо те, що було вже, не повернеться,
Солоні сльози ніжно по щоках,
Бо сонце вже не повернеться.

Я дивлюсь у вікно, там плаче осінь,
А з нею з суму заридаю я,
Надворі ні душі нема ще досі,
Я відчуваю : скоро вже зима.

Така холодна і несамовита,
Нестримна, люта і страшна,
Навколо холодом все буде оповито,
А потім в серце знов прийде весна.

 

 

 

Так швидко плине час

Так швидко плине час,
Летить неначе вітер.
І знає кожен з нас ,
Що вже давно не діти .
І вже не ті в нас мрії,
І вже не те життя ,
Забули всі про чесність
І знаєм тільки “Я”.
Прийшли ми в світ
Жорстокий
Без почуттів і сліз,
Без дружби і кохання ….
Який життєвий зміст?
Нові у нас проблеми,
Всім славу подавай …
Живуть усі по схемі:
” Це все моє, віддай”.
Невже ми тут для того,
lЦоб просто існувати,
Не знати більш нікого,
І лиш про себе дбати?
І дуже рідко в сні
Ми будемо собою,
А може й  сльози щирі
В нас потечуть рікою
І ми згадаєм мрїі,
Згадаєм почуття,
Та буде дуже пізно,
Бо вже пройде життя.

 

Вже юність усміхається до нас

Проходять дні, хвилини і роки,
Проходить все і більше не вернеться.
І ніби вчора ще були дітьми,
А зараз юність вже до нас сміється.

В нас було все: образи і печалі,
В нас були радісні й сумні хвилини,
І завжди поруч – мудрі вчителі,
Які завжди такими нас любили.

Ми на дорозі до дорослого життя,
За кілька кроків – випускники школи,
А час летить без вороття
І не повернеться до нас ніколи.

Колись прийдемо в свою рідну школу,
Як в рідний дім зайдем у тихий клас,
І буде все до болю тут знайоме,
Та вже без нас, та вже без нас.

І не один буде ховати  очі,
Налиті слізьми смутку і жалю,
За кілька років станем такі різні,
А вчителі робили  з нас сім’ю.

Час пролетить та все без вороття –
І ми підем кожен в свою дорогу,
Та закарбуємо в серцях на все життя
Згадку про нашу рідну школу.

 

 

 

А мама чекає у вікні

У кожного мама своя,
І в кожного – найрідніша,
Вона нам дала життя,
Любімо її найщиріше.
Любімо її, як вона
Кохає нас до нестями,
Бо мама у нас лиш одна,
Як ангел стокрилий над нами.

Мене налякало чудовисько…
Не знаю: чи сон це, чи ні.
Якесь волохате  страховисько.
– Мамусю, скоріш пригорни.
Скручусь біля тебе калачиком –
Не страшно тепер разом.
Ми завтра пограєм м’ячиком?
Здається, підходить сон.
Страшенно болить коліно.
– Мамусю, скоріше рятуй!
Згори я впала вдолину,
Ти просто мене поцілуй.
Поможеш мені математику?
Бо важко чомусь самій…
Купімо вже першу косметику.
А можна твою туш до вій?
Сьогодні вернусь в одинадцятій,
Так довго мене не чекала б…
Ну, мамо, мені вже шістнадцять є,
Чого у всіх друзів шукала,
Чому я твоєю турботою
Прив’язана, мов шнурком?
Чому за кожну витівку
Сваришся на мене знов?
Чому про кожну прогулянку
Випитуєш: „ Що було? ”
Ми ж просто гуляли по вулицях,
Хіба тобі не все одно?
Я знаю, як дальше жити!
Я знаю, куди іти!
Свою життєву дорогу
Зумію сама знайти!
Я люблю тебе дуже, мамо,
Я хочу просто піти…
Облиш всі свої поради –
Ти просто мене відпусти.

Пройдуть місяці і роки,
Вже часу пройде чимало –
Оглянешся навкруги:
Чогось таки не вистачало!
Були вже і сльози, і зради,
Близькі ставали чужими –
І все ж без маминої поради
Життя не здавалось милим.
Усе було, мов уві сні…
Повернусь, опущу очі,
А мама чекає щодня,
Молитву шепоче щоночі.
Пробачить лише вона,
Пробачить і все забуде.
І як би не склалось життя,
Таких, як вона, не буде.
Я просто її люблю,
І де б не була в житті –
На крилах додому лечу…
Бо мама чекає в вікні.

Я хочу мати крила

Я хочу мати крила
Летіти десь далеко,
Я дуже хочу в вирій,
Я хочу, як лелека.
Я хочу, як жар-птиця:
Чудова і привільна,
Але тільки не в клітці,
Я хочу бути вільна.
Я хочу так любити,
Як лебеді – навіки,
Я  хочу жити  в небі,
Світ за очі летіти.
У тім пташинім царстві
Я знов буду щаслива,
Я не признаюсь птаству,
Що я була людина.
Бо їх пройме відраза,
Охопить їх огида,
Для мене ж це образа,
Бо я  – тиран – людина.
Мені одного треба:
Я хочу мати крила,
Злетіти в вись до неба,
Забути, що людина.

 

Нічого не варті сльози

Нічого не варті сльози,
Вони лиш дешева омана,
Для чого усі ці курйози,
Для чого ця вся вистава?
Ніхто не повірить в сльози,
Вони лиш прикраса на фото,
Згодись, що все це несерйозно,
Для когось ж просто робота.
Червоні заплакані очі
Вони і в кіно, й на папері,
Ніхто не повірить в ночі,
У ночі, де крик істерик.
І не кажи, що боїшся,
Сльозами страх не помірять,
Ти краще тих сліз наїшся.
Тобі ж все одно не повірять.
А наше життя знімав
Бездара – кінематограф –
Побачити сльози вживу
Може лише фотограф.
А сльози тепер не по серцю,
А сльози тепер зсередини,
А кінематограф озветься:
„ З очей – це не ознака людини”.
Ляльки ми чи люди? – Не знаю.
Бо плакати не етично,
Ми люди тепер формально,
Ляльками ми є практично.

Ти спи, мій братику

Усе поснуло навкруги:
І іграшки, й звірята,
І ти поринь скоріше в сни,
Маленьке янголятко.

Забудь про все, що було вдень,
Забудь про всі невдачі,
А я співатиму пісень
Моїй смішній малечі.

Засни, маленька вереда,
Забудь про страх і слізки,
Вже не прийде страшна Яга,
Мостись скоріш у ліжку.

Укрию тепло я тебе
І ніжно поцілую.
Солодкий сон у гості йде,
З дрімотою мандрує.

А ти, дитино, міцно спи,
Своє звірятко пригорни,
Нехай насняться добрі сни,
Ти спи, мій братику, ти спи.

 

 

Ритм життя

Давай ми почнемо з тритонів,
З якихось курйозних нот,
Візьмемо по кілька бемолів,
Запишемо все це в блокнот.

Давай ми почнемо з мінору,
А потім станцюєм фокстрот,
Де світло в кінці коридору,
Не виділиш ти вже зворот.

Життя – це звичайне арпеджіо,
Шукаєм потрібний акорд.
Ми жили у темпі капричіо,
У темпі безглуздих нот.

Одне життя

А сім’я у них була щаслива:
Мама й тато чекали сина, 
Трьохкімнатна нова квартира.
Де з’ явилася з часом дитина,
І у нього висока зарплата, 
Обігріта і затишна хата,
Завжди радісна й добра дружина,
Що на совість виховує сина.
Все настільки у них було добре,
Що по – доброму заздрили люди,
Влітку їздили в гори й на море,  
Та в житті так не завжди буде.
Хлопець ріс і не переймався,
В дворі з дітками тільки грався,
В нього нянька й найкращий садочок,
Святкував за кордоном рочок.
І з трьох років ходив в басейн,
Потім ще змінив три ліцеї.
А почалося все з дванадцяти,  
Хоч й  до того  був добре  цяцяний.
Ще в дворі вони добре дружили
І в сусідніх під’ їздах жили,
Та почалося все з дванадцяти,
Коли виросли хлопці цяцяні.
І постало тоді питання:
– Де подіти енергію ранню?
А батькам не до виховання,
Не страшні сину їх покарання,
Бо в батьків вже робота, кар’ єра,
Та й в дітей вже своя атмосфера,
Бо ж попробувати треба всього,
Та питання:«Почати з чого?».
Хуліганили  безнаказано,
Спали в відділку неодноразово,
Та батьків засліпило імлою
І дитину вважали святою.
Та прийшла в один день розплата
І не стало з зарплатою тата.
Довго плакала втомлена мати,
Що чекала сина до хати.
Вже п’ять днів не повертався,
Як про батькову смерть дізнався, 
Може, матері просто боявся,
Через нього цей напад стався.
А почалося це  того вечора,
Як у маркеті вкрали печива,
Як добряче курнули плану
І пішли по марихуану.
Та проблема була лиш в грошах,
Тільки хто ж їм у цьому поможе…
Та ідея прийшла спонтанно,
Коли хлопці були під планом.
Мов забув, що то батько і мати,
Як квартиру пішов грабувати,
А картина була жахлива,
Як в грабіжнику впізнав сина
І ударив його в обличчя,
А натомість отримав тричі …
Зупинилося серце у тата,
На підлогу упала мати.
Він пішов не оглядаючись,
Головою під реп хитаючи.
– Та на що ж я тебе ростила,
Щоб ти батька свого убила,
Моя люба свята дитино?
Повернися, я вже простила!
Та він йшов не оглядаючись,  
Головою під реп хитаючи
І, курнувши добряче плану,
Він ще йшов по марихуану.
А в вікні мати довго плакала,
Бо єдиного сина втратила.
Говорили їй всі жахіття,
Мов нема вже його на світі.
Він помер він страшного морозу,
Та скоріше – від передозу.
Вона довго на нього чекала
Та коли в страшних муках вмирала,
Все на світі вона проклинала,
Та на нього чекала, чекала…
І у кожного різний початок,
І історія всіх своя,
Та кінець буде в всіх однаковий,
Не ламай через дурість життя.
І якщо ти на когось дивився
Й зрозумів, що попробуєш все,
Знаєш, друже, то ти помилився,
Бо життя в тебе тільки одне.