Березневі дні – це Шевченківські дні. Бо 9 березня Тарас Григорович народився, а 10 березня, через сорок сім літ, відійшов у вічність. Відійшов так і не зазнавши сімейного щастя, не встигнувши посадити свій садок вишневий коло хати…Саме про це, про останню спробу одружитися, про християнський мотив розкаяння, спокути Шевченкової нареченої я й розповім.
Як і кожна – людина, тим більше людина геніальна, а значить надміру чуйна, Шевченко був чуйний на жіночу красу. Серед його захоплень були подруга його юних літ Оксана Коваленко, у Петербурзі – молоденька полька швачка Гусиковська і натурниця Паша, в Україні, коли він вперше приїхав з Петербурга, його зачарувала Ганна Закревська, а на засланні, в Новопетровському укріпленні, поета захопила Агата Ускова. Але Закревська та Ускова були одружені – і, вочевидь, любов цих вродливиць до своїх чоловіків ще більше надихнула Шевченка одружитися. Тому коли повертався на волю і на три місяці застряг у Нижньому Новгороді, то там закохався у шістнадцятирічну актрису Катерину Піунову, яка грала у виставі Івана Котляревського «Москаль-чарівник», запропонував їй руку і серце. Але Піунова відмовила…
Різні автори називають різні прізвища дівчат та жінок, до яких нібито не був байдужий наш поет. Серед них – полька, німкеня, росіянка… Але поет мріяв таки про українку. Ідеалом до певної міри була Марія Максимович – дружина вченого-фольклориста, з якою Шевченко познайомився у березні 1858 в Москві. «Яке миле, прекрасне створіння, – записав поет у «Щоденнику». – Та що найбільше зачаровує – то це чистий, незіпсутий тип моєї землячки».
Другий такий тип українки, як йому здавалося, поет зустрів 1859 року в Петербурзі, в домі Варвари Карташевської. Це була служниця Ликера Полусмакова, яка розмовляла українською мовою, любила співати народних пісень та одягалася в український національний стрій. А оскільки двічі на тиждень у Карташевських збиралися літератори, то Ликеру часто посилали з листами-запрошеннями до Тургенєва і Шевченка, якого тут дуже шанували. Сама Ликера згадувала ( її спомини весною 1910 року записав мистецтвознавець Кость Широцький), що відбувалося це таким чином: «Мене посилали з письмами, то Тургенєв, бувало, ніколи нічого не дасть – такий був понура, Тарас по карбованцю давав. «Ти, каже, пішки прийшла?» – «Пішки», – « А – така гарна дівчина та й ходить пішки! На ж тобі на підводу».
Влітку 1860 року Карташевські виїхали за кордон, і Ликеру на прохання її господарів взяли до себе Олександра Куліш (дружина Пантелеймона Куліша, знана в літературі як Ганна Барвінок) та її сестра Надія Забіла, які мешкали за двадцять верст від Петербурга – у містечку Стрельна. Там Шевченко й освідчився Ликері, запропонував вийти за нього заміж, хоча був набагато старший – на двадцять шість років. Спогад класика російської літератури Івана Тургенєва: «У пані Карташевської була покоївкою дівчина, малоросіянка, на ім’я Ликера; створіння молоде, свіже, трохи грубувате, не дуже гарне, але по-своєму привабливе, з чудовими білявими косами і тією чи то гордовитою, чи то спокійною поставою, яка властива її племені. Шевченко закохався в цю Ликеру, – пише Тургенєв, і рішив одружитися з нею; Карташевські спочатку дивом дивувались, але кінчили тим, що визнали її нареченою поета. Шевченко старанно готувався до весілля, до нового життя. Та Ликера сама передумала й відмовила своєму нареченому. Її, мабуть, злякали вже не молоді роки Шевченка…й крута вдача; а оцінити високу честь бути дружиною народного поета вона була неспроможна». (Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 336)
А тепер звернемось до спогадів самої Ликери, які 1911 року були опубліковані в Літературно-науковому віснику (кн.2), а 26 червня 2003 її передрукувала «Літературна Україна». З цих спогаді випливає, що Ликера була поверхова, кокетлива, непостійна. Вона хвалиться, що гарна. Щодо одруження, вона була то «за», то «проти». То приймала Тарасові подарунки, то відсилала їх назад, боячись, щоб їх не забрала в неї Карташевська. На Ликерині вагання впливало і те, що її відмовляли від шлюбу пани. Поет тоді у вірші «Ликері» писав: « Моя ти любо! Усміхнись
І вольную святую душу,
І руку вольную, мій друже,
Подай мені».
Ликера переїхала на окрему квартиру, готувалась до вінчання, навіть вишила для Шевченка чотириметровий рушник з півниками та літерою «Л» – такий поет хотів мати на весіллі (до речі, цей рушник зберігся дотепер…) І раптом розрив. Поет 26 вересня відгукнувся віршем:
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!..і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний.
Зараз важко сказати, що розладнало ці відносини. Одні пишуть, що для Ликери найняли вчителя, він почав залицятися, – а це розгнівило Шевченка. Інші – що вона була ледача, і одного разу поет застав її помешкання у великому бруді, обурився… І Ликера повернулася до Кулішів. А Шевченко знову зостався самотнім. Ця гнітюча самотність відбилась у віршах «Минули літа молодії», «Якби з ким сісти, хліба з’їсти…» А невдовзі – смерть. Ликера розповідала Широцькому про це так:
«Як він вмер, то Карташевська питає: «Чи хотіла б бачити Тараса Григоровича?» – «Хочу»,- кажу. «То царство йому небесне».
Я вкинулася в річку – побігла через Неву й провалилася, а москаль йшов, то поспів мене витягнути. Я в Обуховській больниці місяців чотири лежала і не попрощалася з Тарасом Григоровичем, і не бачила».
По хворобі Ликера перейшла на роботу до магазину мод, що його тримав якийсь француз. Там зачісувала пань, краяла сорочки офіцерам. Один залицявся до неї, і вона відважила йому ляпаса… Там познайомилася з фризієром (перукарем) Яковлевим – і через два роки по смерті Шевченка вийшла за нього заміж. Обоє відкрили в Царському селі свою перукарню. Мала з ним п’ятеро дітей – принаймні стільки їх жило 1910 року, коли Широцький записував її спогади.
Чи була щаслива Ликера Полусмакова-Яковлева? Зовсім ні. І перукарня горіла, і діти були невдячні, і Яковлев знущався з неї, пиячив, він же кинув у піч копію портрета Ликери, що його намалював Тарас. Далі перебивались шиттям – вона таки була виправною майстринею. А слава Шевченка все росла й росла – і, вочевидь, не могла залишити байдужою його колишню наречену, та убоге існування з п’яницею сприяло її духовному прозрінню.
Весною 1905 вона поїхала на Канівську гору. І в Книзі відгуків з’явився запис: «13 мая 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела, подивись на мене як я каюсь». Ликера мала вже шістдесят п’ять літ. Бо народилася 1840 року а Чернігівській губернії Ніжинського повіту… 1909 помер Яковлев – і Ликера назовсім перебралася до Канева. Винаймала різні квартири – їх було не менше як п’ять… І весь час ходила на могилу Тараса. Вся в чорному, довга – по кісточки – спідниця, сукня або пальто, чорна муслінова хустка або чорний шарф чи чорний капелюшок. Була висока, худенька, струнка як на свої сімдесят літ. Ходила взимку, в спеку – в будь-яку погоду. Схилиться на білий чавунний хрест і плаче, плаче… Прибрала могилу квітками. Щороку справляла панахиду. А жила за рахунок того, що шила й вишивала. Її називали тут «Шеваченчиха». Коли ж стала зовсім немічна, то її поселили в канівській богадільні, де умови існування були жалюгідні. Над ліжком повісили портрет Тараса і, як згадують очевидці, взимку і влітку відчиняла двері – все «чекала його». Запевняла: «Він прийде! Правда, прийде! Скажіть йому – я його чекаю», – і плакала тяжкими старечими сльозами».
І тут ми бачимо християнський мотив розкаяння, спокути, повернення – хоч і спізніле – до своєї істинної людської суті. Досить глянути на портрет Ликери в молодості, де звичайна пустотлива дівчина, і на фото в старості, на одухотворене, інтелігентне обличчя…(Див. «Літературну Україну» за 14 жовтня 1982року).
Померла Ликера 4 лютого 1917 року. Їй ішов сімдесят сьомий…пережила Шевченка на п’ятдесят шість літ. Поховали її на цвинтарі Сельце за три кілометри від Чернечої гори, хоча просила, щоб схоронили поблизу Тарасової могили.
Місце останнього спочинку віднайдене – і кожен, хто бажає, може покласти квіти на її могилу. Бо, на мою думку, своїм подальшим спокутним життям Ликера Іванівна Полусмакова заслужила прощення у нас, нащадків.
Leave a Reply
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.