Родина – найсвятіший символ душевного порятунку

Підготувала: Переймибіда О.С.

 

 

Скачати Реклама Скачати конспект

 

 

Родина – найсвятіший символ  душевного   порятунку  
(  філософська бесіда – відгук після   перегляду  сайтів Інтернету)

 

Тема: Родина  – найсвятіший символ душевного порятунку

Мета: на основі творів і спогадів українських митців, висловлень кори-
стувачів інтернету  дослідити  глибину  філософського  поняття
,,родина”, „батьківщина”;   стимулювати  учнів  до роздумів над
важливими  життєвими  проблемами; формувати  високі  етичні
ідеали, почуття  любові до роду, батьків, Батьківщини.

Обладнання: виставка ілюстрацій і світлин, записи пісень, народні  при-
слів’я і приказки про родину, батьків, родовідні дерева учнів.

І. Вступне слово вчителя

Чи можна вирости з дитинства? Я думаю, що чим далі мина­ють літа і сивіє волосся, тим ближчають нам дитячі роки, як бла­китно-золотавий світанок віку. 1 немає на світі чарівнішої казки, як дитинство, яке вертається до нас з-за синіх морів, високих гір, з тридев’ятого царства і кришталевих палаців. Бо якщо є на землі рай, то він там, де ми ще маленькі, мов ангелята, а нас на руках но­сять тато і мама … 1 нам вічно буде снитися колиска, в якій мати ви­колихала наше життя. Триматимуть нас на землі й у небесах слово і пісня України. Нам світитимуть соняшники і пахнутимуть сіном зоряні ночі. Клепатимуть косу лелеки і шуміти ме у вечоровій тиші Черемош, горітимуть Великодні дні у високих Карпатах і колядува­тимуть із звіздою хлопці на Святий вечір та сіятимуть жито-пше­ницю і всяку пашницю хлопчаки під поріг хати на Новий рік, і козацька та слава пісні кликатиме нас сісти на білі коні визволяти Україну. А від землі до неба встає над світом дитинства і співає калиновим голосом Україна. Береже нас, як колись маленьких діточок, мамина молитва.

Учні діляться   своїми  спогадами про дитинство, згадують своїх родичів, показуючи ілюстрації чи фото.

ІІ. Учитель запрошую вас на слово щире, бесіду мудру, присвячену родині – найсвітлішому берегу дитинства, святині кожного народу.

Щасливі ми, що народились і живемо на такій чудовій, багатій українській землі. Тут жили прадіди, тут живуть наші батьки, тут корінь роду українського, що сягає сивої давнини… І де б ми не були, скрізь відчуваємо поклик рідної землі, хвилюємося до сліз, зачувши рідне слово, рідну пісню, адже Батьківщина – це і батьківський поріг, і розквітла калина під вікном, і протоптана стежина до сусіда, лелече гніздо, незрадлива мамина усмішка зі сльозою на щоці, батьківське слово і його сильне плече.
( звучить пісня „ Смерекова хата, батьківський поріг”)

Учень Одна Батьківщина, і двох не буває.
Місця, де родились, завжди святі.
Хто рідну оселю свою забуває,
Той долі не знайде в житті.

Чи можна забути ту пісню,
Що мати співала малому, коли засинав?
Чи можна забути ту стежку до хати,
Що босим колись протоптав?

Учениця Тут мамина пісня лунає і  нині,
Її підхопили поля і гаї,
Її вечорами по всій Україні
Співають в садах солов’ї.

І я припадаю до неї устами,
І серцем вбираю, як спраглий води.
Без рідної мови, без пісні, без мами,
Збідніє, змарніє земля назавжди.

Учитель У кожного з нас своє розуміння Батьківщини, але, безперечно, кожен із нас поєднює його зі своєю родиною, рідними людьми. Мати і батько – найрідніші для нас люди. Вони дали нам життя, вчать жити по – людськи.

ІІІ. Учень Традиції родинного виховання складалися упродовж багатьох століть і зміцнювалися в ході історичного розвитку людства. З давніх-давен українці розглядали сім’ю і рід як святиню, а виховання дітей – як святий обов’язок батьків: завдяки вихованню в родині народ продовжував себе в своїх дітях, генезував свій національний дух, характер, менталітет, традиційну родинно-побутову культуру.

Учениця
В українських родинах дітей завжди вчили, що людина невіддільна від свого роду, нації. Головним охоронцем ладу в родинах та суспільних взаєминах був звичай. Він зобов’язував кожного члена роду досконало вивчати і знати свій родовід до сьомого коліна. Людину, яка не знала історії свого роду, вважали безрідною. Повага і любов до свого роду, рідної землі, національних звичаїв і традицій починалася з поцінування писемних пам’яток, переказів, предметів побуту, портретів, сімейних реліквій та інших матеріалів про життя предків.

Учень
Дбаючи про майбутнє дітей, батьки усвідомлювали, що передумовою успішного виховання є духовний зв’язок між поколіннями. Тому в родинному середовищі формувалисятакі якості як повага до старших, милосердя, доброта, щирість.
Однією з найбільших доброчинностей була любов і повага до батьків. У багатьох родинах був звичай “віддавати чолом”, тобто цілувати руку батькам і родичам. Змалечку привчали дітей молитися за батьків і за всю свою сім’ю. Виявом шанобливого ставлення до старших за віком було звертання на “ви”. Вітаючись, діти мали вклонятися. У народній педагогіці такий послух і шана базувались на переконанні, що в суспільстві найбільшу повагу треба виявляти до того, хто має більший життєвий досвід. Вихованням дітей у сім’ї опіковувалася в основному мати. Роль матері в родинному вихованні є неперевершеною. Вона стояла на сторожі доброї, лагідної, світлої атмосфери в домі.
У народі завжди хвалять матір, яка постійно розмовляє з немовлям, співає пісень, адже це з раннього віку розвиває розумові здібності дитини. Схильність дітей до наслідування старших дуже рано починає виявлятись в їхніх іграх та іграшках. У давнину іграшки виготовляли з дерева, глини, парафіну, полотна тощо. Робили їх батьки, рідні або купували на ярмарках. Часто іграшки, виготовлені народними умільцями, є довершеними мистецькими творами. Такі іграшки сприяють формуванню естетичних смаків.
Виховуючи культуру поведінки, в Україні здавна застосовували методи, що свого часу були засуджені як забобони, проте якраз вони у народі випробувані протягом століть: «Не сідай за вугол стола, бо не одружишся»; «Коли їси, то не співай, бо матимеш дурного чоловіка (дурну жінку)»; «Не об’їдайся за обідом, бо пупцем потече»; «Не їж у шапці, бо твоя жінка буде мати дурного чоловіка»; «Коли сидиш, то не дриґай ногами, бо чорта колишеш», «Не облизуй макогін, бо швидко полисієш»; «Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди»; «Не об’їдайся сира, бо скоро буде твоя голова сива»; «їж окрайці з хліба, будуть тебе хлопці (дівчата) любити».
Делікатними методами заохочення і покарання користувалися в народі. Часто, щоб дитина зрозуміла, що вчинила недобре, застосовувались жартівливі примовки, Наприклад: «Чим ви, хлопці, дома втираєтесь?» — «Батько рукавом, мати подолом, а я на печі так сохну!» Або: «Ой піч моя, піч! Коли б я на тобі, а ти на коні, славний з мене був би козак», «Як подивитися, то всі люди брешуть,! одні тільки ми правди не кажемо».
Як міра покарання застосовувалось і биття дітей, проте погляди на це явище були різними: «Добрі діти доброго) слова послухають, а лихі й дрючка не побояться», «Рідна мати високо замахує, а помалу б’є».
Батькові й матері в сім’ї відведена найвища роль — авторитарна. До батьків діти звертаються з пошаною, на ,,Ви”.
Давнім українським звичаєм вважалося кумівство, яке й досі є традиційним у багатьох українських сім’ях. Це цікаве явище — своєрідний громадський обов’язок допомагати батькам у вихованні дітей. Часто батьки новонародженої дитини обирали по кілька пар кумів. Встановлювалась ієрархія: старші куми, молодші, прикуми, по-прикуми. У гуцулів іноді запрошували по 20 пар кумів, яких розподіляли за старшинством. Які мотиви цього звичаю? Чим більше кумів, тим багатше крижмо (подарунки дитині) або більша вірогідність, що дитина житиме.
Які риси характеру слід виховувати в дітей, щоб вони стали людьми з високою національною свідомістю, гордістю, і гідністю, яка одвіку була притаманна українському народові? На думку професора Григорія Ващенка в першу чергу слід уявляти свій народ, як єдину спільноту, що об’єднує в собі покоління минулі, сучасні й майбутні, й відчувати свою єдність з цією спільнотою.

Тому ідеал людини, характер моралі, спосіб життя українців підпорядковані нормам, що є типовими для жінки. Звідси й генетичні риси національного характеру: сердечність, доброта, щирість, гостинність, працьовитість. Справжньою школою виховання щедрості, душевності і чуйності є сім’я: ставлення до матері, батька, дідуся, бабусі, братів, сестер є випробуванням людяності.

Учениця
Дотримуючись норм народної педагогіки, батьки самі розвивали в собі доброчинні цінності, власними вчинками формували те, що хотіли бачити в своїх дітях. Адже в народі по батьках судили про дітей: “Яблуко від яблуньки далеко не котиться”, “Яка хата – такий тин, який батько – такий син”, “Який кущ, така хворостина, який батько, така й дитина”.
В основі традиційного родинного виховання лежить спільна трудова діяльність батьків і дітей. Упродовж віків українці вважали працю мірилом духовних і фізичних якостей людини. Ще в часи Давньоруської держави хлопчиків готували до трудової діяльності, до виконання функцій годувальника сім’ї та її глави. Дівчаток залучали до жіночої праці, вчили прясти, ткати, шити тощо. Батьки прищеплювали дитині не тільки трудові навички, а й любов до праці, виховували свідоме ставлення до неї, культуру праці, нетерпимість до неробства, ледарства, байдикування.

Учень
Родинна етнопедагогіка звертає увагу на виховання в дітей прагнення жити й творити за законами краси. Українці завжди намагалися прикрасити свій побут, одухотворити працю, облагородити стосунки між членами родини. Дітей вчили привітності, ввічливості, вихованості у спілкуванні з людьми. Розвитку естетичних почуттів і смаків сприяла поетичність і мелодійність пісень, краса танців, обрядів, традицій, звичаїв. Виростаючи в цій атмосфері, діти розвивали творчі сили: вони вчилися співати, танцювати, приказувати, поводитися серед людей, виготовляти предмети ужиткового мистецтва. Все це виховувало у підростаючого покоління високі естетичні і етичні ідеали, потяг до прекрасного, любов до отчого дому, родини, природи, свого краю.
Це свідчить про те, що за багатовікову історію наш народ створив високий рівень статусу родини з її непорушним авторитетом, любов’ю до дітей і відданістю обов’язку їх виховання.

ІV. Учитель
Родина, родина… 
Від батька до сина, 
Від матері доні добро передай.
Родовідна пам’ять – явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне. Мало хто вже знає, що у давнину було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна. Цифра ця досить солідна, а за кожною особою стояли цікаві історії. Звичай вести хронологію роду виник у глибоку давнину. В архівах збереглося чимало літописів, де кожне наступне покоління розповідало про себе. На основі подібних хронік можна зрозуміти не тільки генеалогію роду, але й мати цінний матеріал для вивчення часу тих історичних подій, очевидцями яких було описане покоління. У багатьох країнах знамениті родини замовляли граверам, художникам свої портрети – так виникла традиція родовідних (генеалогічних) дерев.
Усі дерева – роди – це могутній народ, якого ніколи не здолати, поки він береже своє коріння пам’яттю й історією. Як маленькі струмочки, вливаючись у більші, творять потічки, потоки, а ті – річки, а ріки – море, так і ми творимо сім’ї, родини, рід, а з родів складається велике святе і рідне всім родам – народ. В Україні хронологію роду розпочали вести в епоху Середньовіччя. Родини зображались алегорично, у вигляді гілок, а члени цих родин змальовувались як листочки, плоди. 
Пам’ять про своїх пращурів – не забаганка і тим більше не данина моді. Це була природна потреба триматися свого родоводу, оберігати в такий спосіб сімейні реліквії і традиції та передати їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали: “Людина без роду-племені”. Ось так зроду – віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передавати в спадок своїм дітям не тільки варті уваги навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ять про самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї. Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як однієї з форм громадських взаємин, себто суспільної поведінки. Але історичний розвиток суспільства, різноманітні події, зміна поглядів, цінностей призвели до того, що цей звичай почав занепадати. Та й вороги століттями робили все, щоб знищити наш народ, перетворити нас у “Іванів без роду-племені”, без історії, без героїчних традицій, без святині.
Нині, опинившись у жорстоких лещатах бездуховності, починаємо усвідомлювати свої прорахунки. Потрібен глибокий аналіз того, що сталося, вивчення причин, які призвели до занепаду духовного життя. Вони ж спричинились до втрати національних традицій, котрі протягом століть регулювали найгуманніші, найшляхетніші риси. Людина, як і дерево, не може жити, лишившись правічного ґрунту. Живосилом вирваний з природного середовища живий організм почне всихати і перероджуватися на перекотиполе. Дитина, не засвоївши таких родовідних цінностей, на все життя залишиться “сиротою”, яка не знатиме свого роду-племені, чиїх батьків вона дитя. Звідси і зневажливе ставлення до отчого вогнища, батьківського слова, авторитету старших. На сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми звертання і вітання, зникли з ужитку вияви шляхетності, притупилися почуття сорому і співпереживання. Зникають традиції, зникає навіть у селах народна пісня, виходить з ужитку чистота мовного спілкування. А все це наша історія, наше духовне багатство, без якого ми самовтрачаємося, мілієм, денаціоналі-зуємося. Сьогодні ця проблема хвилює всіх, оскільки втрачається духовна культура. Де руйнується моральний ланцюжок між поколіннями, неодмінно з’являються моральні каліки. Скільки вже сплодилось таких духовних порожнин! Що б зліквідувати їх, мусимо починати з першооснов – повертати народу історичну пам’ять!   
Протягом усього XX ст. сім’я в Україні переживала глибокі зміни, які торкалися усіх аспектів її існування. З одного боку, сім’я подолала кризу патріархальності родинних стосунків, а з іншого, вона стикнулася з новими проблемами, значною мірою втратила здатність виконувати життєво необхідні для людства функції й опинилася в кризовому стані.
Кризові явища, що спостерігаються в сучасній сім’ї, стосуються, головним чином, її економічних та демографічних основ. Так, набула тенденції до зниження шлюбність (на 100 укладених шлюбів припадає 46 розлучень); народжуваність знизилася до рівня, який не забезпечує простого відтворення поколінь. Неповні сім’ї, де немає батька, рідше – матері, становлять 13%. Характерними стали такі явища, як дитяче сирітство, безпритульність, бродяжництво. Змінився сімейний склад населення: якщо ще З0 років тому середня сім’я налічувала 4,0 осіб, то у 1994 році – 3,0, а у 1999 році – 2,6 осіб. Важливою ознакою сучасних змін є відхід від збереження сімей, які складаються з представників багатьох поколінь, процеси відокремлення молодих від батьківських сімей.
Економічні труднощі, які переживають держава та безпосередньо сім’ї, поставили під загрозу інтелектуальний і моральний потенціал родини. Основний свій час батьки витрачають на пошуки засобів для виживання (коштів, продуктів харчування, товарів), а не на духовне формування і розвиток дітей. За даними соціологічних досліджень, жінка, яка працює, за добу приділяє вихованню дітей 16 хвилин, а у вихідні дні – 30 хвилин. Спілкування батьків з дітьми зводиться переважно до контролю за їх навчанням, а сам контроль – до з’ясування того, які оцінки одержав.
Істотно обмежені можливості соціального оточення дитини. Значну роль у цьому відіграли урбанізація населення, недооцінка “живого” спілкування як у колі сім’ї, так і з ровесниками. Це призводить до того, що спосіб засвоєння соціального досвіду з безпосереднього перетворюється на опосередкований, внаслідок чого значно знижується цінність набутого досвіду та рівень і можливості світосприймання.
У багатьох сучасних сім’ях спостерігається значна плутанина з цінностями. На перше місце вони висувають ідею збагачення, прагнуть виховати в дітей прагматизм, раціональність, волю до успіху. Детермінантами поведінки старших щодо дітей стали комерція, маніпулювання, бездушність, постійне бажання займати переважно рольову чи особистісну позицію. Такі крайнощі призводять до відчуження дітей від .батьків, встановлення між ними формально-ділових стосунків (зроби, прибери, принеси, мовчи) з відповідними реакціями – санкціями за порушення вимоги. Це сприяє ще більшому загостренню одвічної проблеми батьків і дітей.
Не всі батьки можуть усвідомити суть соціальної рівності між дітьми і дорослими, а тому відкидають навіть саму ідею. Насправді, рівність не передбачає одноманітність. Той незаперечний факт, що дитина не може зрівнятись із дорослим ні в знаннях, ні в навичках та вміннях, не віднімає у неї права на повагу й особисту гідність.
Батьки відчувають гостру нестачу педагогічних знань і потребують спеціальної підготовки для виконання виховної функції. Водночас відстань між сім’єю і школою збільшилась. Звичайна загальноосвітня школа, що внаслідок багатьох причин стала непрестижною і мало привабливою, майже відійшла від ролі помічника сім’ї. Нові ж суспільні інститути хоча і з’явились, але не зміцніли. Тому вони поки що не в змозі надати дієву допомогу сім’ї.Сукупність цих та інших змін привела до фундаментальних зрушень у системі взаємодії особистість – сім’я – суспільство.

У кожного з нас є велике і гіллясте родовідне дерево (ось такі дерева ми робили з вами, коли вивчали  в молодших класах родовід свого роду), яке може допомогти нам пізнати самих себе, побачити історію свого роду через покоління, відчути дивну близькість з далекими предками. Саме це возвеличить дух, піднесе людську душу кожного з нас. дасть зрозуміти, що ми є маленькими листочками цього дерева, але маємо робити все, на що спроможні, щоб і ми, і ті, хто буде після нас, розуміли і підтримували безсмертну пам’ять родоводу.
Учитель
Цим дітям уже дали назву ? соціальні сироти. Понад шістдесят листів цих обікрадених переді мною*, і ось вже який день випалюють душу. Як я настраждався над дитячими сповідями, один Господь знає. Давно не брав на себе такого важкого завдання. Написав «понад шістдесят», а думаю про мільйони. Звернімося до статистики. Як свідчать неофіційні дані, за кордон остання хвиля еміграції викинула понад 7 мільйонів українців, у переважній більшості сімейних, і подалися на заробітки мама або тато, або ж обидвоє. Дитина чи діти залишилися на бабусь і дідусів чи на сусідів, знайомих.
Якщо у сім’ї лише
одна дитина, то соціальними сиротами стало 3,5 мільйони, але ж у більшості сімей по двоє, троє дітей. Звичайно, врахуємо і те, що серед емігрантів немало холостяків. Тоді все одно виходимо приблизно на 3,5 мільйони. Страшна цифра!

Розлука
Що переживає дитина, коли прощається з рідними, про це написано багато, я ж візьму лише ті уривки, що найповніше, найвиразніше передають стан великої малої душі. «Автобус похитнувся і поїхав. Полетів білим лебедем ? і враз став чорним злим круком: він повіз від мене маму…» ? пише 14-річна Ірина Цибах із м. Рівного. Катерина Лазарук, 17 років, із с. Рахнівка на Хмельниччині почала свій лист словами Марселя Пруста: «Як ви уявляєте собі нещастя? ? Розлучитися з мамою». А далі: «Ой мамо, пташко моя нещасна, коб почув нас той, хто розлучив нас так жорстоко! Голосок твій, мамо, я чула в трубці довгих-предовгих вісім років. Я його обіймала, той голосок, цілувала ? обціловувала й спати з ним лягала. А коли прокидалася вранці, він озивався до мене голосом світанкової пташки. Мамо моя, чи ж тобі так важко було?». «Діти звикли до звичного середовища, і раптом шокуюча новина: сім’я переїжджає. Здивування. Страх… Біль. Сльози… Душа зітхає, а життя продовжується» (Ганна Онищук, 15 р., м. Рівне). «Я знаю, що і мама сумує за мною, дзвонить щотижня. Та це телефонні розмови. А я вже заскучав за її ласкавими карими очима, усміхненим обличчям, турботливими руками, які гладили мене по голові, коли я збирався до школи. Та це тільки мрії, які не швидко збудуться. Он і бабуся стогне, побивається. Підупало здоров’я, скаче тиск, паморочиться в голові. Сьогодні ж буду дзвонити мамі, нехай скоріше приїздить, а то може не застати бабусю живою. А наступного ранку машина швидкої допомоги стояла біля нашої хати. Не витримало бабусине серце, змучилось щоденними переживаннями. НАРЕШТІ Я ПОБАЧУ СВОЇХ БАТЬКІВ!!!» ? так пише 15-літній Юрко Кешкетній і з с. Чорноголова на Закарпатті. Горе в сім’ї перетворилося у малого Юрка на щастя бачити маму і тата, бо ж на похорон вони мусять приїхати. Дивовижно, що дитина знаходить штрихи, гідні Стефаникового пера. 
«За один погляд, один дотик, одне слово…»
Та чи може одне життя належати дитині… й чужині? Дитина розібралася і без відповіді дала відповідь: не може. Мама ставить матеріальні цінності вище від душевних ? і помиляється. 14-літня донечка керується серцем, серце ж підказує, що має справжню вагу, а що нав’язане теперішнім перевернутим світом. Її однолітка Ірина Цибах, від якої білий лебідь-автобус чорним круком забрав матір, роздумує: «Яким би не був привабливим далекий край, він ніколи не замінить теплоти рідного дому. Як би ми не цінували гроші, за них не купиш любові, ніжності, підтримки. Чи варто ставити оті цінності на терези? Життя стверджує, що ні. А вам нехай підкаже серце». «Дуже прикро, що люди залишають свої домівки, свою державу. Коли б кожен, хто їде, задумався на хвилину над тим, що він може втратити тут, вдома. Якби він міг збагнути, що не варті багатство чи кар’єра втраченої родини, сліз дітей. Задумайтесь, чи варті гроші скаліченого життя?!», пише 14-літня Наталія Притула з м. Могилів-Подільська на Вінниччині, яка в 11 років втратила батька ? далеко, на еміграції ? він покинув і її, і матір. «Коли ти поїхав, я ще був зовсім дитиною, а зараз я достатньо дорослий, щоб зрозуміти, що з тобою діється. Пам’ятаю тебе веселим, життєрадісним. Ти грав на кларнеті і любив співати українські пісні. А тепер, коли приїжджаєш на коротку відпустку, я бачу сум в твоїх очах, ти дуже рідко буваєш веселим. Чужина не гріє серце. Тому останнім часом я почув твою думку про можливе повернення додому (нарешті!!!), хоча раніше ти твердо заявляв: ніколи не повернуся! Повертайся. Я не хочу, щоб ти поповнив ряди емігрантів в Іспанії, чи в Португалії, чи деінде… Я не хочу бути сином емігранта і розмовляти лише з твоєю фотографією» ? це з листа 13-літнього Святослава Степанчука з Луцька. ? А знаєш, про що я таємно мрію? Про те, що настане час, і українці зі всіх кінців світу повернуться додому. Ото буде сила! Навіть китайці нам потайки будуть заздрити. Бо нас по світі і справді багато. Бо ми достойні кращої долі і кращої держави. Дорогі українці! Повертайтеся до отчого дому ? і ми збудуємо таку державу, яку хочемо! Не піднімайте чужі країни, коли ви так потрібні своїй! Повертайтеся!»  
Не лише батьки, які тягнуться за матеріальними статками, заради своїх же дітей, виїжджають у далекі краї, діти теж «випихають» своїх рідних за кордон. Мабуть, про свою знайому чи подругу пише Ірина Гринішина, 16 р., із Кам’янця-Подільського. Сім’ю покинув батько, а дівчина вимагала від мами всього, що в багатших подруг, зчиняла постійні істерики. Мама ж «дивилася на пустий гаманець, мовчала, бо не могла нічого зробити». Врешті зламалася і виїхала на заробітки. Дівчина зрозуміла усю нікчемність своєї поведінки і щоночі писала листи до матері, які не могла нікуди відправити: вона ж «нелегалка». «Найболючіше, що я впевнена: ти навіть не тримаєш образи за мої вчинки, бо твоя материнська любов надто велика і надто…сліпа…Пробач мені!» ? писала в одному з листів. Аж через чотири місяці прийшла вістка від мами. Ледве дочекавшись ранку, донька побігла на пошту і відправила мамі близько ста листів. Мати, коли отримала їх, не роздумуючи і не чекаючи розрахунку, купила квиток до Києва на літак. Літак розбивається, в ньому багато заробітчан, серед них і мама, що поспішала до дочки. Самотня дівчина «знаходить» порятунок в наркотиках. Раніше вона засуджувала тих, хто опускався до «травки», а тепер стала одною з таких же. «Моя сусідка збирається за кордон, вона пакує речі, щоб виїхати до Італії. А мені так хочеться зупинити її, вмовити, щоб не робила непоправної помилки, ? розповідає дівчина. ? Та хіба вона мене зрозуміє … Хто слухатиме дівчину-наркоманку?». «Листи, дзвінки по телефону ? /Цього так мало для тепла./ І кілька знімків для альбому/ Про рай, де місця нам нема».(Олександра Хамардюк, 13 р. с. Дунаївці на Хмельниччині). «Не сивій за щастя на чужій чужині,/ Мамо, так потрібна ти своїй дитині./ Я не хочу статків, рідна моя нене,/ Не замінять ласку папірці зелені…» (Н. Муляк, 17 р., м. Івано-Франківськ)

V. Чому сучасна молодь не така, як раніше? Давайте поміркуємо.
Нещодавно Британія, одна з найконсервативніших країн світу, оголосила про швидке зростання випадків кривавих сутичок, з використанням холодної зброї, між учнями шкільних закладів. Такі самі події були зафіксовані не так давно у Фінляндії, Швеції і інших європейських країнах, не кажучи вже про США, де вони почали ставатися занадто часто. Зброя почала потрапляти у школи, ножі і газові пістолети вже є буденністю у шкільних закладах. Насилля стало невід’ємною часткою шкільного і молодіжного життя.
Але чому це сталося?
Існує багато причин і факторів, але розглянемо деякі з них:
Маса ,тобто натовп, захопив усі аспекти життя. Усі, напевно, чули такий вислів з телеекранів, що сучасна культура це “масова культура”, тобто культура натовпу. Маса не визнає ніяку опозицію, ніяких інакомислячих ( принцип “ роби, як я”), ось чому школярі так презирливо називають розумніших за себе “ботан”, а тих які поводяться трохи інакше, м’яко кажучи не помічають. Маса це синонім анархії і деградації ( хоча анархія ідеальний стрій, але лише для ідеального народу). Тому не дивуйтесь, що школярі не знають ні фізики, ні математики, ні історії, ні астрономії, ні української мови, ні інформатики і т.п. Така тенденція по всьому світу. Сучасна культура працює на натовп. Подивіться телевізор. Що ви бачите? Насилля, кров, зґвалтування і т.п. Чому? Тому що сучасна культура не спроможна створити щось більше. Тому що ніхто цим не займається, нікому нічого зараз не потрібно. Що легше створити, бойовик з м’язистим хлопцем, який повбиває інших м’язистих хлопців, чи щось дійсно гарне і чуттєве, але на яке потрібно розум, здібності і час? Звичайно, бойовик. Пів року на зйомку і цукерка готова. А на інше потрібен час, інше не дасть такої швидкої віддачі у грошах, потрібно підібрати акторів, а не зайти у перший ліпший спортзал. Культура це дзеркало, душа народу. Яка культура такий і народ. Вульгаризм – це ознака не здорової нації, це отупіння. І ось зараз телебачення ( яке перебрало на себе функції театру, опери, газет, загалом це монополіст сучасного життя, сучасної культури) б’є по найболючішому місці, по наступному поколінню. Дитина зараз не грає на подвір’ї, вона дивиться телевізор або грає на комп’ютері у стрілянину, звичайно, з ріками крові. Вона – не сформована особистість, вона вбирає інформацію як губка. Дитина – чистий папір, тому не дозволяйте, щоб хтось бруднив його і самі цього не робіть. Є така приказка:” З вовками жити – по –вовчи вити”. Так само дитина, в якому оточенні вона росте, такою вона і буде. Але Ви можете зауважити, що це не завжди так і навіть навести приклади. Звичайно, будуть і такі, але їх чекає… знущання і в кінці, як у фільмі, кривава розправа. Але головна наша проблема – це не телебачення і т.п., а ми з вами.
Втрачено авторитети і цінності… Раніше такими були церква, науковці, якісь громадські організації, зібрання і т.п. Нічого не стримує. Яка повага до іншого? Яка повага до закону? Чому Я повинен зважати на когось? Чому Я повинен щось інколи робити що мені не до вподоби? Я маю на це право! Маю право на…. А чи, дійсно, Ви маєте на це право? Чи, дійсно, Ваше Я найголовніше? Раніше право на… заслуговували).
Добре. Ми живемо у суспільстві і маємо багато прав на… А щодо наших обов’язків перед суспільством? Права є у всіх, а обов’язків?
Покоління, саме це, що росте, разюче відрізняється від вас, покоління попереднього.Занадто багато свободи. Свободи від… обов’язків, громадських інститутів, авторитетів, законів і т.п. Зовсім недавно ще був авторитет країни, партія, батьківщина. Зараз цього немає. Слово патріот викликає сміх і зневагу. Покоління, що росте, буде зовсім не таким як перше.
Також бідність, сімейні негаразди, страх перед майбутнім (світ такий великий, а Я такий маленький) і т.п. впливає на те, що дах зносить молодим ( хоча жити було у будь-які часи тяжко).
Людина є товаром. Відкрийте газети. Так читаймо:” вік від … до… Комунікабельний, веселий і т.п.”. Навіть наші внутрішні якості, наш характер є товаром. А якщо ти не такий (комунікабельний і веселий як батарейка Енерджайзер), то ти не такий як ми, ти м’яко кажучи дивний. Тобі немає місця серед нас. Сучасне суспільство – не терпиме, ніколи не було і, мабуть, ніколи не буде. І тут у декого визрівають плани помсти зі зброєю в руках, у іншого просто розвага, щоб красиво померти, дехто не бачить сенсу у житті і т.п. Насилля і вбивства оточують нас. Тому нічому не дивуйтесь.

Як з цим боротись?Не знаю і не хочу. До цього діла не маю.
Дуріють усі. Вбивство і насилля – це тепер круто. Вульгаризм і тупість – це тепер style (стиль) нашого життя.

Стосунки між батьками і дітьми
Вранці, збираючись в школу, я вмикаю магнітофон і слухаю записи своїх улюблених виконавців. їхні пісні супроводжують мене й дорогою до школи: я беру із собою плейер. А ще в нашому будинку є відеомагнітофон. З його допомогою я дивлюся і слухаю виступи моїх улюблених груп: «Руки вгору», «Любе» й інших. Ми часто купуємо відео- і аудіокасети, у нас зібралася велика фонотека. Одного разу касети безладно лежали на підвіконні, на письмовому столі, книжкових полицях і Навіть на полу. Мама мене лаяла за недбале ставлення до речей. Я сердився, але зрештою вирішив скласти всі свої касети. Місце для них швидко знайшлося. У тумбочці, на якій стояв телевізор, у картонній коробці лежали старі платівки. «У нас уже давно немає програвача, — подумав я, — так нема чого зберігати і платівки. Батьки про них, напевно, давно й забули». Я вирішив викинути непотрібні, як мені здавалося, платівки і на їхнє місце скласти касети. Так і зробив. Потім похвастався мамі, що нарешті-то місце для касет знайшов, показав, у якому порядку вони лежать у тумбочці. «А де ж платівки?» — запитала мама. «Я їх виніс разом зі сміттям», — відповів я. «Як ти міг це зробити, не запитавши мене?» — тихо сказала мама і заплакала. «Швидко йди і принеси їх», — суворо промовив тато. Я спізнився. Машина уже відвезла сміття, і контейнери з-під нього стояли порожні. «Але все рівно в нас немає програвача», — намагався утішити я батьків, коли ні з чим повернувся додому. ,,Ці платівки нам дорогі як пам’ять про юність, молодість, — сказав тато, — їх слухала ще твоя бабуся”.
Цей випадок буде мені уроком на все життя. Батьки з розумінням ставляться до моїх захоплень, намагаються зрозуміти мої проблеми, а я ділюся з ними своїми секретами. Але чому ж я виявився таким нечуйним до них? Я довго шукав записи тих пісень, що були на платівках. І я знайшов їх!
Так висловлюються ваші ровесники в Інтернеті, а якої ви думки? ( учні висловлюють свої думки).
Обговорення оповідання Євгена Гуцала „ Хто ти?” ( про дівчину Галю, що живе в інтернаті і прагне дізнатись про свою матір. Коли її знаходить – дізнається, що та в лікарні помирає від раку, а вома двоє малих дітей… І Галя стає для них матір’ю)

Учень
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми – українці?
І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І шо ми  на Вкраїні – таки український народ,
А не просто населення, як це у звітах дається.

Учениця
І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина.
І шо щедрість – в серцях, а не лиш у крамничних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: – Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?

Учень
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався час забуття
рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.
Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як?
Чи в «мочалах» і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю ,,меншого брата” ?

Учениця
Українці мої! Як гірчать менi власні слова …
Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі
гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Я вже й сам ладен мовить: „Bоно тобі треба? .. Стерпи!”
Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?
Та хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,
І хіба не зотліє на тлін українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?

Учень
Українці мої! Дай вам Боже і щастя,  і сил,
можна жити й хохлом і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна …

VІ. Учень Людське щастя від роду і до роду
Увись росте з коріння  родоводу.
І тільки той, у кого серце чуле,
Хто знає, береже минуле
І вміє шанувать сучасне,
Лиш той майбутнє вивершить прекрасне!

Учениця Учи, дитино, рідну мову,
гордися нею і лелій,
А зрадити голубоньку чудову
ти навіть в думці не посмій!
Молися неююними устами,
вона твоя, як серце і душа.
Вона від прадіда, від тата і від мами,
Вона – Шевченкова, Франкова, Куліша.
Люби її, як матінку й природу,
Горнись до неї – ти ж бо її син!
Вона – безсмертя рідного народу,
Могутній, вічний український дзвін…
(звучить пісня ,, Як же нам жити на рідній землі”

 

Учитель І які б зміни не сталися з нашим організмом,- хай і кров

наша заражена такими дарами індустрії, медицини, що людина ми-

нулих століть померла б від отруєння,- душі свої можемо ще вряту-

тувати: навернімося до родинного вогнища нашого, до мудрості на-

родної, до свого, національного і рідного. А зараз подякуймо своїм

матерям і помолімося до них, щоб захистили нас від слова злого,чу-

жого, байдужого:

Молитва до мами
Дякую Вам, мамо, за перший скарб – пісні над колискою.  За пісні, вмиті сльозами, які ви добували зі свого серця, які ви пронесли через усі свої літа і співаєте їх нині чистим, красивим і таким моло­дим голосом. Дякую Вам, мамо, за невмирущі пісні з глибин народ­них і вічних. Бо з ними ми сильні. Бо з Вашої пісні й любові ми прийшли у світ, бо пісня Ваша була першою моєю скрипкою. Поки співає мати, доти буде на землі Україна.
Дякую Вам, мамо, за другий скарб – рідну українську мову. Вона вперше засвітилася мені у Вашому слові. Не зрадиш материнської мови – не зрадиш Матері, не зрадиш України.
Дякую вам, мамо, за третій скарб – молитву до Бога. Бачу крізь пережиті роки у світлому серпанку дитинства Вашу руку, яка хрес­тить нас, чую молитву. 1 на крилах молитви летіла нага віра попід небеса. Дякую Вам, мамо і тату, за радість і сльозу, за слово і мо­литву, за пісню і ласку, за святість думки і таїну любові, за ясний і тихий світ добра у нашій хаті, біла стеля якої вища мені за всі пала­ци на світі.

( Звучить пісня „ Боже Великий, Єдиний)

 

 

 

 

 

Гаварецька
к е р а м і к а