І генії кохають … (Літературно-музична композиція, присвячена Т.Шевченку)

Я….. поет.
Я— Шевченко. Є пісня у серці моєму, Н едоспі вана п іс н я, Що ляже у інші серця. Що на гімни обернеться, Стане рядками поеми. Що ніколи не згине. Ніколи не дійде кінця… … Покохайте її, Ту, що я покохати не зміг, Поцілуйте її,
Ту, яку я не зміг цілувати. Яповіюся прахом,_ Щоб впасти коханій до ніг.
Я совою злечу,
Аби пісню про біль проспівати, Я не мав того часу, у котрий Кохають жінок, Я не вмів цілувати, Розмазавши вірші губами…
І немає коханої -…… “
Десь вона там, межи тьми… Я не маю дружини…. У мене немає синів…
А нащадки мої…… –
То пісні мої, тужні та дужі.
Я… — поет.
Я -… один…

 

Звучить пісня “Оксано, Оксано…
Оксано, Оксано, я чую твій голос, Що вітер мені з України приніс. Я чую, як шепче потоптаний колос, І очі ці бачу, наповнені сліз.
Оксано, Оксано, давно не стрічались. Ще прийде той час — і ми стрінемось знов. Коханою була і нею зосталась Навіки, ти щастя моє і любов.
Виходить Оксана — красива чорнява, дівчина. Проходить повз Тараса.
♦ Тарас:
Ти з’явилась, як я уявляв, Із буденним життям ти мене розлучила. Світ устами твоїми мені промовляв. І дивився на мене твоїми очима. В тому світі була доброта. Та, якої не можна людині не мати,— Наливалися бронзовим сонцем жита, А в житах наливалися полум’ям маки. Найбагряніший мак принесу, Закосичу твоє непокірне волосся.
Ти далеко. Хвилини оті Не тому я згадав, Щоб для тебе ожити. Я задумався просто, Як часто в житті
Не хоче нам: щастя: в реалі служити.
♦ Шевченко вплітає їй квітку в косу, і вона йде. Сідає, опускаючи
голову на коліна. На сцені з’являються двоє дітей: дівчинка у віночку і хлопчик:
Тарасик: Ти у вінку — найкраща за всіх панянок на світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підківками. Оксанка: Срібними?
Тарасик: І з золотими дзвіночками в закаблуках. Оксан їси: Ще ні в кого таких не було. Тарасик: А в тебе будуть. Оксанка: За що ж справимо? ^
Тарасик: Одіб’ємося від злиднів, тоді й усе буде. І по дзвіночках угадаю -…………….. ти
йдеш.
Оксанка: Я без тебе — нікуди. Тарасик: А як до пана покличуть? Оксанка: Не піду! Хоч убий — не піду. Тарасик: А я і не віддам тебе нікому/
Оксанка; А як закують?.. МІЙ вінок тоді до тебе приплине Тарасик; Оксанко, не кажи цього. Може, й річки туди не буде. Оксанка: Докотиться через гори, байраки, долини.

1. Шевченко:

М и вкупочці колись росли, Маленькими собі лишились. А матері на нас дивились Та говорили, що колись Одружимо їх. Не вгадали. Старі зарані повмирали, А ми малими розіишлись Та вже не сходились ніколи.

1. Гра на скрипці.
2. Шевченко-юнак сидить на лавці.

Ядзя: Вгадаєш, хто? {підбігає до Тараса, затуляючи долонями його очі). Тарас: Якщо це долі сон… Ядзя: Це сон!
Тарас: То ти — моя сирітська доля.
Твої долоні — лагідні, як льон, І голосу твого ласкавий тон Пливе, мов жайвір, над журбою поля. О, як тебе я нетерпляче ждав. Ядзя: Так нетерпляче, аж заснув на лаві. Тарас: Не гнівайся, замріявся — згадав Краї свої… Чого б я лиш не дав, щоб знов туди!.. Ядзя:А я? О Боже правий…
Тарасе, прошу, в ті свої краї Мене не клич — шкода твоєї мрії. Я тільки тут… Усі думки мої… Тарас: Та не такі тут, Ядзю, солов’ї.
А там — лящать! — Поки не зазоріє, Там Україна, Ядзю. Там я жив…
Тарас поривається йти. Тарас: Я мушу йти… Спасибі і прости… Ядзя: За що?
Тарас: За все! Голубко, прощавай.
Ведуть мене… Все далі рідний край. Ядзя: А я?
Тарас: І ти!.. Спасибі і прости…
Кохана, серце… Ядзя: Голубе, це ж ти?!
Голубка плаче, ти ж мене любив. Тарас: Любив^ голубко, плакав, умирав. Крізь тебе я на волю визирав.

1. Гра на скрипці.
2. За столом щось пише княжна Варвара Рєпніна.
3. Читець І.

У княжім домі панночка бліда Жар серця нишком в вірші вилива, Листок долоньки свічку затсляє. Про що вона? Чого їй так болить Далекий хтось, “хто під ружжом гуляє”?

1. Читець II.

їй, панночці б, — та суджений панич. Зітхання соловейка у альтанці… У княжім домі, в домі Рєпніних,

Невже нікого, вартого в обранці?! ♦ Читець III

Нащо тобі за стіни кам’яні, По вікна тюрем лячно заглядати? До Бога правди криком днем при дні За Україну в’ярмлену волати?! Молилася. При свічці. При сльозі. При сонці й місяці. При серця світлі. Варвара: Шевченко зайняв місце в моєму серці. Я часто думала про нього, бажала йому добра, прагнула сама творити добро для нього… Побачивши його раз великим, я хотіла, щоб великим він був завжди, хотіла бачити його незмінно святим і променистим, щоб він поширював істину силою свого незрівнянного таланту. Я бажала, щоб усе це робилося через мене. Вернути б час. і я, Варвара, Сумна, задумана княжна, Я б утекла з Яготина Аж за Урал, де, наче хмара. Пісок підводивсь над тобою, Де цар кривавою рукою Вершив безбожнії діла. Я б у задушливу казарму

1. Читець І.

Душі з небес благословенній Дано любить, терпіть, страждать. І дар приречений, натхнення, Дано сльозами поливать. Ви розумієте це слово! Для вас я радо відложив Життя буденного окови. Священнодіяв я і знову, І сльози в звуки перелив. Ваш добрий ангел надлетів, Обвіяв крилами і снами. І тихозграйними річами З душею чудо сотворив.
Звучить пісня “Летить галка через балку”.
Сорокалітній Шевченко.
Якби зустрілися ми знову, Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово Тоді промовила б мені? Ніякого, І не пізнала б. А, може, б потім нагадала, Сказавши: “Снилося дурній”. А я зрадів би, моє диво! Моя ти доле чорнобрива! Якби побачив, нагадав Веселеє та молодеє Колишнє лишенько лихеє. Я заридав би, заридав! І помоливсь, що правдивим., А сном лукавим розійшлось. Слізьми-водою розлилось Колишнєє святеє диво.

1. Звучить пісня “Очі. ви чарівно глибокі…”
2. На сцену виходить Ганна Закревська і сорокалітній Шевченко читає їй вірш.

… А ти, доле! А ти, мій покою! Моє свято чорнобриве.

І досі меж ними Тихо, пишно походжаєш? І тими очима, Аж чорними — голубими, ‘Г досі чаруєш
Людські душі? Чи ще й досі
Дивуються всує на стан гнучкий?
Свято моє!
Сдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,
Діточки-дівчата
И защебечуть по своєму
Доброму звичаю,
Може, яка і про мене
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце.
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив…
Та й більше нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся Богу.
Ганна Закревська:
А сьогоденню не на гнів Я дорожу минулим часом. Вчорашніх днів не відречусь, Хай в явних помилках і окритих, На помилках я гірко вчуся, Щоб у житті їх не робити. Вчорашній день у сивині — Його вінчала мудрість срібна. Кому, не знаю, а мені І дорогий він, і потрібний.
4 Входить Катерина Шумова, розповідаючи:
Це було 1857 року. В одній із звичайних вистав, у якій я була зайнята, в антракті “перед водевілем наш антрепренер прийшов за лаштунки з якоюсь незнайомою людиною… і показав йому наше устаткування сцени. Цей незнайомий був великий український поет Тарас Шевченко. Була йому
представлена 1 я. Я зробила перед Тарасом Григоровичем реверанс …………………………..  він
подав мені руку, очі його пильно, ласкаво дивилися на мене. Він посміхнувся і сказав:
— Вами я завжди милуюся, коли бачу вас на сцені.
Під гримом я почервоніла до вух. У збентеженні я щось пробурмотіла, не знаючи, що мені казати, щоб висловити йому своє задоволення, свою радість із приводу знайомства з ним.
Але чому все так склалося далі?… Не знаю…

1. Різко схоплюється за голову і в пориві читає вірш:

А можна так: усе нараз забути
І починати заново себе і кожну мить?
Я повторила б все,
Тільки о я Вас хотіла оминути,
Бо лиш згадаю — серце заболить.
Я повторила б все: людей,
Громи і тишу,
Я повторила”о пам’ять від і до… Як повторяти му, Куточок серця лишу — Хай буде соловейкам на гніздо.

1. Звучить пісня “Віє вітер, віє буйний.,..”.

Читець Ш.
Вечірній промінь залили
Усе рясне, живородяще… Роками зболена душа Завжди надіється на краще – На щедрий ранок, на тепло, Оксана:
На чисте, чисте джерело, На вічність праведного світу.
На зустріч, приязню зігріту,
Сорокалітній Шевченко:
Моя ти любо! Мій ти друже! Не ймуть нам віри без хреста, Не ймуть нам віри без попа Раби, невольники, недужі!
……………… Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись І не кленись, і не молись Нікому в світі! Збрешуть люде, І візантійський Саваоф Одурить! Не одурить Бог, Карать і миловать не буде: Ми не раби його — ми люде! Моя ти любо! Усміхнись І вольную святую душу Іруку вольную, мій друже, Подай мені….
Ликера:
Буває, в вечірню годину, Як сонце зайде і як роси Упадуть на свіжі покоси, Як склоняться квіти в долину, Як вітром похилиться колос,— Здається, що чую твій голос, Здається, що чую те слово, Як квітка пахуча, пещена. Вернися, мій милий, до мене, А жити почнемо наново; Як срібло, так слово те ллється. “Вернися, вернися, вернися!”

1. Звучить мелодія пісні “Оксано…”.
2. Входить доросла Оксана.

Сорокалітній Шевченко: ♦
Куди не ступлю, не піду, Тебе я всюди бачу — Чи тут, чи там, Чи там — чи тут — З очей тебе не трачу. І навіть, навіть в тихім сні Мені ти вічно снишся, То йдеш зі мною і пісні Співаєш, то смієшся.
Я — Оксана, вічна твоя рана,                        Та мені зв’язали руки люди.
Журна вишня в золотих роях,                       “Хай страждає,— кажуть,—треба”.
Я твоя надія і омана,                                        Хай у ньому сльози доспівають
Іскра нероздмухана твоя.                               В ненависть, в покару, у вогні,
Я тебе чекала роки й роки,                             І мене, знеславлену, пускають,
Райдугу снувала з рукава.                              Щоб ридали вірші по мені.
На твої задумані мороки,                               Я — Оксана, вічна твоя рана ,
На твої огрознені слова.                                 Журна вишня в золотих роях,
Я б тобі схилилася на груди,                         Я твоя надія і омана,
Замість терну розсівала мак,                        Іскра нероздмухана твоя.

♦