4 травня 2021р. наша школа була в передчутті зустрічі з відомим українським письменником, громадським та політичним діячем, видавцем Володимиром Шовкошитним, який завітав до Золочівського краю, щоб дослідити і згодом розповісти про золочів’ян , що боролися і загинули за волю України у страшні 40-50-і рр. ХХст.
Учні 7-В класу теж поспішали до актової зали школи. -А що, то і є той поет, вірш якого « Я – украинец до седьмых колен» ми вивчили на Свято рідної мови? Справді?А який він? І натхненною, і щирою була розмова, попри щільний графік для спілкування, а ще були здивовані і втішені – бачити відразу стільки українських книжок – від дитячих казочок та абеток до серйозних, дорослих. Письменник презентував шкільній родині Шашкевичевої школи книги українських авторів, що вийшли в очолюваному ним видавництві « Український пріоритет», таких, як: «Яр» та «Меч Арея» І. Білика, Ліни Костенко, А. Пономаренка «Прапор перемоги. Ігри для дорослих», книги Л. Качковського «Вибір князя Аскольда», власні повість «Чорнобиль: Я бачив», у якій описана посекундна ліквідація аварії на ЧАЕС, есе « Герої народжуються на могилах героїв» – про перепоховання борців В.Стуса, О. Тихого, Ю. Литвина, епопею-трилогію «Кров свята» – розвінчування міфів про становлення української державності та свободи та інш. Не могли пройти не переглянувши, не придбавши їх, не взявши автограф на згадку. А ще прилучились до збору бібліотеки, щоб і собі передати книгу для захисників на Сході. України. «Ми маємо право бути собою. Українцями на власній землі», – ділився переживаннями та історіями з життя Володимир Шовкошитний.
Низькій уклін Вам, шановний Володимире Федоровичу, за те, що робите для України та українців!
Оксана Переймибіда
Я – украинец, до седьмых колен.
Прапрадед мой шелками шит на Сечи.
И ни чужбина, ни турецкий плен
Его казацкой не лишили речи.
Мне этот клад передавал отец,
И мама с молоком передавала.
И пил я нежность их родных сердец,
И их любовь стихом во мне звучала.
Но закружило. На моей щеке
Густой щетиной прорастали годы.
И стих на украинском языке
Я не пою, и не в угоду моде.
Я растерял, как воду из горсти,
Тот клад, что сохранил в неволе прадед, –
Не знаю языка по правде…
Простите, сыновья, и, дочь, прости,
Прости мене, прапрадіде-козаче,
Прости мене, мій споконвічний краю,
За те, що на російській мові плачу
Об тім, що мови рідної не знаю.
Володимир Шовкошитний