26 квітня 2024 року виповнюється 38 років, як людство зіштовхнулося з руйнівною силою радіації. Аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції стала майже “хрестоматійною” для ядерників та реформувала правила техніки безпеки АЕС по всьому світу.
Через неї змінилися життя понад 100 тисяч жителів Прип’яті, Чорнобиля та навколишніх сіл, які назавжди покинули забруднені радіонуклідами домівки. Їхні оселі опинилися у зоні відчуження, головною господаркою якої стала природа.
Сьогодні Україна знову опинилася під загрозою ядерної катастрофи. На окупованій Запорізькій АЕС, яка є найбільшою у Європі, росіяни не раз створювали аварійні умови, використовуючи її як інструмент шантажу. Попри це, українці мають один із найнижчих рівнів страху щодо ядерної загрози й сумніваються у її реальності.
“УП. Життя” зібрала цікаві факти та розвінчала поширені міфи, що сформувалися навколо аварії на ЧАЕС і зони відчуження. Допомогли нам у цьому:
- радіобіологиня, кандидатка біологічних наук, старша наукова співробітниця Інституту проблем безпеки АЕС НАН України та співавторка книги “Страшне, прекрасне та потворне в Чорнобилі. Від катастрофи до лабораторії” Олена Паренюк;
- ліквідатор, колишній командир взводу радіаційної розвідки, еколог, письменник і співробітник Національного музею “Чорнобиль” Сергій Мирний;
- зоолог, радіоеколог та очільник наукового відділу Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника Денис Вишневський.
Аварія на ЧАЕС сталася не через ядерний вибух
Аварія на ЧАЕС є однією з найбільших катастроф ядерної енергетики у світі. Вона призвела до створення Міжнародної шкали ядерних подій, і одержала в ній максимальний бал – 7. Скласти конкуренцію чорнобильській катастрофі може тільки аварія на японській станції Фукусіма, що відбулася у 2011 році. Вони перебувають на одному щаблі небезпеки.
Попри поширену думку, аварія на ЧАЕС сталася не через ядерний вибух реактора – такого не траплялося ніде у світі. Насправді відбувся тепловий вибух, який і зруйнував реактор.
“Якби стався ядерний вибух, це б запустило ланцюгову реакцію ділення, яка не зупинилась би, доки не прореагувало усе ядерне паливо. А в реакторі АЕС, що працює, тонни урану”, – зазначає Олена Паренюк.
Тепловий вибух став причиною загоряння, яке намагалися загасити 10 діб. За словами експертки, протягом цих 10 діб щогодини викидалася в повітря приблизно така ж кількість радіонуклідів – атомів з нестабільним ядром, що здатні до радіоактивного розпаду, – яку ядерна бомба, скинута американцями на Хіросіму, викинула за один раз.
За словами Сергія Мирного, пересічним людям і самим ліквідаторам важко було усвідомити масштаби аварії. Тоді побутувала думка про “мирний атом”, отже атомні станції вважалися абсолютно безпечними.
“Більшість жителів Прип’яті були членами сімей працівників АЕС, тому вони мали достатньо адекватні уявлення про радіацію. Не варто забувати, що в Союзі була дуже налагоджена система військової підготовки, на яких розповідали про зброю масового ураження, зокрема і ядерну. Люди розуміли, що радіація небезпечна. Однак уявити такої колосальної аварії не могли”, – розповідає ліквідатор.
За кілька днів після катастрофи, коли вже стали зрозумілими її наслідки, тодішній міністр енергетики СРСР Анатолій Майорець запевняв вище керівництво, що 4-й енергоблок до листопада 1986 року запрацює знову.
“У підручниках, за якими вчили ядерників, така аварія вважалася нереальною. Можливо, Майорець так казав не тільки зі “службістських” міркувань. Міг зіграти той фактор, що ніхто не міг уявити собі таких масштабів”, – припускає Мирний.
У ліквідації наслідків аварії взяли участь понад 600 тисяч людей. Переважно цим займалися військові – кадрові та мобілізовані з запасу. Вже у травні міністерство оборони СРСР видало наказ про спеціальні військові збори з ліквідації наслідків.
“Я керував взводом радіаційної розвідки. Ми їздили зоною відчуження й заміряли рівень радіації. Всього я там пробув 35 днів. В умовах виконання робіт з ліквідації чорнобильських наслідків я не уявляю людину, що витримала б пів року, які тоді були прописані у законі”, – пригадує ліквідатор.
Сергій Мирний за другою освітою – еколог. Його дослідження, присвячене здоров’ю ліквідаторів, показало, що переважна більшість з них отримала дозу радіації в межах радіаційної травми – до 30 рентгенів гама-опромінення, або менше за 0,26 зіверта. Ліквідатори опромінилися, але без незворотних і смертельних наслідків. А зараз стан цих людей відповідає віковим нормам.
“Радіація – це один із видів енергії. Як і механічна, і теплова енергії. Перевищення безпечної дози може призводити до травм: синця чи навіть перелому, або опіку. Наш організм ураження легкого ступеня заліковує.
При радіаційній травмі теж наноситься шкода для здоров’я, але незначна – така, що організм може після неї відновитися. Але, на жаль, переважна більшість людей цього не розуміли. Ліквідатори вважалися хворими, такими, що обов’язково помруть від раку чи інших смертельних хвороб”, – розповідає експерт.
Аварія на ЧАЕС змусила Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) переглянути стандарти безпеки на атомних станціях та реагування на ядерні катастрофи.
“Якщо правила техніки безпеки написані кров’ю, то правила техніки радіаційної безпеки написані людськими жертвами, використаними дозиметрами та евакуйованими людьми”, – наголошує Олена Паренюк.
МАГАТЕ роками проводило дослідження катастрофи – розбирали її до секунд. На основі зібраної інформації вони видали рекомендації з техніки безпеки, які мали бути обов’язково імплементовані на всіх АЕС світу.
Чорнобиль також навчив ліквідовувати наслідки ядерних катастроф. Коли сталася аварія на Фукусімі, японці розуміли, що для ліквідації наслідків не треба сотні тисяч людей, як це було в СРСР.
“На Фукусімі було лише 50 ліквідаторів. Це люди, старші за 50 років, які мали по двоє дітей і точно не збиралися народжувати ще. Японія пообіцяла своїм ліквідаторам, що про їхні сім’ї будуть дбати у майбутньому. Ці люди точно знали, на що йшли”, – розповідає радіобіологиня.
Чорнобиль сьогодні: життя у зоні, мутації та перемога природи
Українська Чорнобильська зона відчуження – забруднена радіонуклідами територія, вільний доступ до якої заборонений – має площу близько 2,6 тисячі квадратних кілометрів. Близько дві третини з них – це заповідник.
Місто Прип’ять, в якому жили працівники ЧАЕС, розташовується зовсім поруч зі станцією. Тому воно не змогло оговтатися від радіаційного забруднення – навіть після дезактивації радіонуклідів. Популярні фото з мертвими готелем “Полісся” та парком розваг із чортовим колесом зроблені саме там. Однак у місті Чорнобиль, розташованому за 17 кілометрів від ЧАЕС, життя існує.
“Вітер поніс радіоактивні речовини на захід і на північ, на схід потрапило небагато. Звичайно, із містечка Чорнобиль виселили його жителів, але після аварії воно стало столицею зони. Навіть у 1986-му році там були штаби, різні організації, гуртожитки”, – зазначає Сергій Мирний.
У Чорнобилі розташований один із двох офісів Державного агентства з управління зоною відчуження. Тут є гуртожитки, в яких проживають працівники установ та підприємств агентства, магазини, їдальні, автостанція.
Є у Чорнобилі навіть місце для релігійного життя – це Свято-Іллінська церква, побудована ще у XIX столітті. До повномасштабного вторгнення для відвідувачів були відкриті також два місцевих музеї: присвячений катастрофі музей-інсталяція “Зірка полин” та етнографічний музей-експозиція “Пам’ять про отчий край”, що розповідає про історію Полісся.
“Людей зараз не так багато, але містечко живе. Хоча поза центром є безліч будинків на різних етапах руйнування, зарослих деревами”, – розповідає ліквідатор.
Хоча влада виселила людей, які жили на території сучасної зони відчуження, деякі з них повернулися до своїх домівок. Їх називають самоселами, але самі вони не люблять це слово, і називають себе “староселами”. Наразі, за словами Сергія Мирного, таких людей у Чорнобильській зоні близько двохсот.
“Десять років тому більшу частину самоселів складали літні люди, які жили у селах. Зараз ситуація змінилась. Велика частина з них від віку вже пішли в інший світ. Тепер у селах живе не більше двох десятків людей.
Більшість сучасних самоселів живе саме у Чорнобилі. Лише невелика кількість з них є корінними мешканцями міста”, – зазначає експерт.
Радіаційне забруднення витіснило цивілізацію і людей, однак природі воно пішло на користь.
“Антропогенний вплив дійсно шкідливіший для природи, ніж наслідки аварії на ЧАЕС. Вирубування дерев, полювання на тварин, машини, світлове забруднення, забруднення повітря – це далеко не повний перелік того, як людина шкодить природі. Ми цього не помічаємо, але це насправді шкідливіше за радіацію”, – стверджує Олена Паренюк.
Однак при оцінюванні впливу радіації на природу важливо враховувати дозу, додає радіологиня. Якщо говорити про помірно забруднені території в межах зони відчуження, нічого надзвичайного там немає. Якщо ж йтиметься про територію всередині зруйнованих реакторів, то природа там також страждає. Однак таких забруднених місць, що не сховані під саркофаги, не існує ані у Чорнобильській зоні, ані на планеті загалом.
За словами очільника наукового відділу Чорнобильського біосферного заповідника Дениса Вишневського, з початку 1990-х років у Чорнобильській зоні відбувається поступове відновлення природи.
“Після аварії близько 90% зони відчуження ніяк не використовувалися людиною. Де немає людини – тваринам і рослинам краще. Протягом перших років п’яти відбулося перезавантаження екосистеми. А вже потім почалося її відновлення. Воно триває і зараз, але вже не такими темпами”, – розповідає він.
На теренах зони відчуження живуть понад 300 видів хребетних тварин, 75 з яких занесені до Червоної книги України. Зустрічаються тут і хижаки, зокрема, вовки, рисі та ведмеді.
“У будь-якій екосистемі, як у справжньої господарки, є все у тій кількості, в якій потрібно. Важливим фактором тут є розмір території та кількість дичини. Наприклад, вовків у заповіднику 50-60 особин – це 8 зграй. Також вдалося нарахувати 43 дорослих і 15 молодих рисей.
Ця кількість – результат великих зусиль. Це десятки фотопасток, які ми час від часу перевіряємо. Потім отримані тисячі фотографій ретельно вивчають фахівці Франкфуртського зоологічного товариства, з яким ми співпрацюємо”, – зауважує Вишневський.
Ведмідь – наймолодший хижак Чорнобильської зони. За словами радіоеколога, наразі не можна однозначно сказати, звідки він прийшов. Найімовірніший варіант – це білоруська зона відчуження.
“Спочатку ми зафіксували сліди ведмедя, потім – поставили фотопастки. Коли він попався – чекали, щоб дізнатися, чи залишиться він тут жити й чи почне розмножуватися. Тільки після цього точно сказали: “Так, у нас є ведмедик!
Коли невдовзі після деокупації мені показали фото ведмедя, який спокійно йде узбіччям дороги, він став для мене певним символом. Якщо ведмідь не втік – значить, у нас все нормально“, – ділиться Денис Вишневський.
Також у Чорнобильському заповіднику мешкають червонокнижні коні Пржевальського – тварини, які давно зникли в себе на батьківщині – в Азії. Їх у зону відчуження завезли ще у 1990-х роках.
“Коні Пржевальського досить активно користуються закинутими фермами. Коли погода для них некомфортна – вітер або жарко, – вони туди заходять і часто навіть ночують.
А пугач, найбільша сова Європи, любить гніздуватися на арматурних комплексах третьої черги ЧАЕС – недобудованих 5-му і 6-му енергоблоках”, – каже радіоеколог.
Хоч рослини у зоні відчуження на вигляд ніяк не відрізняються від вирощених на звичайному городі, їсти їх або їхні плоди все одно не можна. Разом зі з’їденими чорнобильськими грибами або чорницею до організму потрапляють радіонукліди. Кожен із них має свій термін виведення. Й поки триватиме цей процес, відбуватиметься й опромінення.
“Питання в тому, скільки людина з’їсть. Якщо дуже багато, опромінюватиме сильно. Якщо небагато – то слабше. Опромінення підвищує ймовірність настання ракових захворювань для тих тканин, які опромінюються. Тобто для шлунка, стравоходу.
Якщо це радіоактивний ізотоп такого хімічного елемента як стронцій, він у кістки вбудовується, якщо цезію – у м’язи. Де атом, що розпадається, опиниться, те й він опромінюватиме”, – пояснює Олена Паренюк.
Якщо споживати рослини з радіонуклідами постійно, вони накопичуватимуться в організмі. Кожен з’їдений шматочок підвищуватиме ризик настання онкологічного захворювання.
“У мене є знайомий у бригаді, яка звільняла Чорнобиль від окупантів на початку 2022 року. Він розповідав, що довелося йти по тих лісах 8 днів. Через 6 днів скінчилася їжа. Хлопці вирішили, що можна відправити снайпера, щоб той підстрелив якогось лося, аби засмажити його і з’їсти.
В таких ситуаціях краще радіоактивний лось, ніж помирати від голоду. Але в ситуації, коли є вибір, радіоактивні рослини чи тварини краще не їсти”, – говорить фахівчиня.
З 2019 року 4-й енергоблок ЧАЕС захищає Новий безпечний конфайнмент – ізоляційна арка, яка накрила собою побудований у 1986 році об’єкт “Укриття”. Конфайнмент шириною 257 метрів, висотою 108 метрів та довжиною 150 метрів може вмістити під собою Статую Свободи та Біг-Бен. Він поступається висотою лише Ейфелевій вежі.
Конфайнмент зберігає під собою безліч радіоактивних речовин, не даючи їм потрапити у навколишнє середовище й забруднити його ще більше.
“На ландшафті смертельних доз радіації немає. Навіть у Рудому лісі чи на березі озера Глибоке. Можна знайти брудні точки, наприклад, на звалищах радіоактивних відходів. Найвищий рівень радіації я заміряв біля залишків вантажної машини – декілька десятків мілірентгенів”, – розповідає Денис Вишневський.
Однак він наголошує, що нашкодити своєму здоров’ю, не дотримуючись правил безпеки та порушуючи безпечні для пересування маршрути у Чорнобильській зоні, абсолютно реально. Окрім радіації, там варто остерігатися будівель в аварійному стані та диких тварин.
За багато років після аварії Чорнобильська зона стала одним із головних туристичних місць України. За словами Сергія Мирного, у 2019 році, до початку пандемії COVID-19, її відвідали близько 125 тисяч людей.
“Приблизно 80% з них – це іноземці з усього світу. До війни Чорнобильська зона була туристичним магнітом номер один для України. Ріст кількості туристів був просто неймовірний”, – зазначає він.
Чи можна у зоні відчуження зустріти мутантів?
Місцеві тварини мають вищу радіотолерантність – вони менше піддаються впливу радіації, тому їхній метаболізм і життєдіяльність зберігається на нормальному рівні.
“Радіостимуляція – це коли невелика доза радіації змушує організм через страх опромінення включати функцію регенерації. Однак вона неможлива в хронічному проміжку – це як у людей зі стресом. Неможливо постійно бути у стресі, до цього звикаєш. Так само і тварини в зоні відчуження”, – пояснює Олена Паренюк.
Як і всі інші живі організми, тварини й люди піддаються мутаціям. І в зоні відчуження це стається трохи частіше, аніж на звичайних територіях.
“Мутації в нашому тілі стаються кожну хвилину. В основному, організм їх виправляє. ДНК – це книжка з інструкціями. Мутація – це зміна слова в цій книжці. І якщо вона сталася у частині, яка не використовується, то нічого не станеться і про це навіть не буде відомо.
Якщо мутація відбудеться в життєво необхідній частині, наприклад, у рибосомах, які роблять білки, тоді клітина просто не зможе більше розмножуватись. Мутація сталася – клітина або цілий організм померли”, – зазначає радіологиня.
За словами Дениса Вишенського, в природі зустріти мутанта дуже важко – вони або швидко гинуть, або їх з’їдають.
“В наші фотопастки попадають тварини, які вийшли переможцями в битві за життя. Якщо опромінити їх великою дозою в лабораторних умовах і поселити у віварій (місце утримання та розведення тварин для проведення експериментів – ред.), отримати мутації або новоутворення абсолютно реально. Але в природі їх знайти надзвичайно важко”, – розповідає фахівець.
А от великі соми – це правда. Однак своїми розмірами вони завдячували постійному підкорму від людей та забороні на вилов.
“Соми жили у каналі біля водойми-охолоджувача ЧАЕС. Співробітники, а потім і туристи, підгодовували їх – кидали хлібчик. І ніякого вилову не було. Однак у 2014-15 роках це закінчилося: водойму осушили, а канали відсікли дамбами”, – говорить Вишневський.
Як радіація впливає на людину поза межами зони відчуження
Аварія на ЧАЕС стала причиною появи багатьох міфів навколо радіації. Зокрема, що вона є рукотворною. Проте деякі люди навіть не підозрюють, що насправді радіація завжди існує навколо нас, ба більше – є нашою частиною.
За словами Олени Паренюк, в усіх продуктах, які ми їмо, є певні радіоактивні елементи. Однак їх дуже мало.
“Де є стабільний ізотоп (різновид атомів певного хімічного елемента, ядра яких мають однаковий заряд, але різну атомну масу – ред.), є і радіоактивний. Просто в набагато меншій концентрації. Наприклад, у бананах багато калію. Там є стабільний його ізотоп – калій-39, а є радіоактивний – калій-40. Так само й у волоських горіхах.
Щобільше, ми дихаємо повітрям, яке на 23% складається з вуглецю, частина з якого – це 14-й радіоактивний вуглець”, – розповідає радіологиня.
Той самий калій відграє важливу роль у роботі серця, нирок, м’язів і нервів людини. Частина його – це радіоактивні ізотопи. Так само із вуглецем та киснем.
“Після аварії на Фукусімі найбільше викидався тритій – радіоактивний ізотоп водню. Саме воду використовували, щоб охолоджувати реактори – її брали з моря, охолоджували реактори, вода “випивала” також і радіоактивну воду, до складу якої входить тритій, і зберігали у великих баках. Період напіврозпаду тритію – 11 років. Тобто за 11 років кількість радіоактивного тритію зменшується вдвічі.
Коли сплив цей термін, воду з баків почали поступово і дуже повільно випускати в океан. Її очистили – там не було цезію, стронцію, урану. Але був тритій, тому що він – частина води. Неможливо очистити воду від водню. Течія, яка йде повз Японію, розносить цей радіоактивний тритій по всьому Тихому океану. Через те, що води в океані дуже багато, тритій просто перемішується і його загальна кількість майже не змінюється”, – зауважує Олена Паренюк.
Окрім радіації від радіонуклідів, існує також космічна радіація. Від неї людей захищає атмосфера – кілька десятків тисяч кілометрів газу. Також є озоновий шар, що береже нас від сонячного і космічного випромінювання.
“Коли ми летимо на літаку, ми стаємо ближчими до Сонця, і кількість повітря між нами й космосом зменшується. Через це ми отримуємо вищу дозу опромінення, ніж на Землі.
Люди, які підіймаються на високі гори – Еверест чи Монблан, – отримують вищі дози радіації, ніж ті лінивці, які сидять вдома. Але невеликі дози раз на життя – це абсолютно нормально”, – розповідає радіологиня.
Радіацію неможливо не тільки побачити, але й відчути – на смак чи запах. Часто можна почути, що опромінені люди мають “металевий присмак” у роті, однак насправді його природа інша.
“Присмак заліза – це присмак крові. Найвразливішими для радіації є клітини, що діляться. Епітеліальні клітини, якими вкрита ротова порожнина, діляться постійно. Під дією радіації руйнуються вони й капіляри, через що з’являється присмак крові”, – каже Олена Паренюк.
Побачити можна лише черенковське випромінювання, яке іонізує повітря або воду.
“Але людина, яка бачить черенковське випромінювання без захисного шару води, про це вже не розкаже”, – додає радіологиня.
Існують організми, що мають дуже сильну систему регенерації, завдяки якій вони здатні витримувати сильні дози радіації. Серед них – тихоходи (тип мікросокпічних тварин), археї (одноклітинні організми без ядра), бактерії.
Як пояснює Олена Паренюк, геном бактерій надзвичайно простий – там немає чому “ламатися”. А якщо це відбувається, то він дуже швидко відновлюється.
“Тихоходи взагалі переживуть все. Вони навіть в космосі виживають. Не через те, що вони дуже стійкі, а через те, що швидко “ремонтуються”.
Деякі вчені вважають, якщо визначити механізм резистентності тихоходів та імплементувати її до людського тіла, то ми б були практично безсмертними”, – розповідає експертка.
Побутує думка, що алкоголь захищає від радіації – ніби людям, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, він допоміг не опромінитися понад міру. Однак насправді для захисту від радіації знадобилися б неймовірні дози.
“Алкоголь – це радіопротектор. Але для того, щоб він виконував цю функцію, концентрація алкоголю має підвищитись в кожній клітині організму. Це спричинить відмову печінки та нирок. Коли це станеться, опромінення радіацією буде найменшою проблемою”, – запевняє Олена Паренюк.
Молоко, йодна сітка, краплі йоду з цукром – це все марна справа проти радіації. Дійсно запобігти накопиченню радіоактивного йоду у разі його викиду може лише калій йодид.
“У таблетці 125 міліграмів – це дуже велика доза, яка повністю блокує щитоподібну залозу. В організмі людини ніколи не буває так багато йоду.
Аптечний йод – це 3% розчин йоду у чистому спирті. Ним можна просто попалити собі слизову оболонку, не отримавши необхідну дозу. Йодомарин також не допоможе – щоб набрати 125 міліграмів йоду, треба з’їсти понад сто його упаковок”, – наголошує фахівчиня.
На фоні міфів про радіацію, які з’явилися, зокрема після Чорнобильської катастрофи, навіть виник такий термін як радіофобія. Це комплекс нервово-психічних і соматичних фізіологічних розладів, через який людина має ірраціональний страх перед радіацією.
“Щоб зрозуміти дію радіації, треба знати фізику і біологію. Навіть якщо люди навчалися в школі, все одно не можуть розуміти повністю цю тему.
Радіофобія виникає від нерозуміння того, як влаштована радіація. Це так само, як боятися комп’ютера, тому що ти не знаєш, як він працює”, – каже Олена Паренюк.
Альона Павлюк, “Українська правда. Життя”