ШКОЛА І СІМ’Я – МОГУТНІ СУБ’ЄКТИ ВИХОВАННЯ

 Сім’я – це суспільство в мініатюрі, від цілісності

якого залежить безпека всієї людської спільноти.

А. Адлер

ШКОЛА І СІМ’Я – МОГУТНІ СУБ’ЄКТИ ВИХОВАННЯСьогодні в суспільстві багато говорять і пишуть про сім’ю і школу, визначаючи як найголовніші проблеми дитини.
«Всі ми вийшли з дитинства». Цей знаменитий вислів Сент-Екзюпері повною мірою виявляє закономірність первинного впливу сім’ї на становлення особистості.
Саме в сім’ї дитина засвоює основні норми моралі, опановує навички спільної праці, формує власні життєві плани, естетичні смаки, громадянську позицію.
Батьківщина, любов до неї починається з сім’ї, і найважливіші якості й риси патріота та громадянина зароджуються в сімейному вихованні.
Батьки – найголовніші вихователі, і вони найперші, хто відповідає перед власним сумлінням, народом, державою за якість виховання своїх дітей.
Діти – продовжувачі не тільки батьківського роду, а й соціального ладу. І від того, які духовні та моральні цінності закладуть у їхні душі сім’я та суспільство, залежатиме майбутнє всього народу.

У сім’ї та школи спільна мета – виховати всебічно розвинену гармонійну особистість, здатну реалізувати себе в професійному, громадянському і сімейному аспектах.
Кінцевий результат спільної виховної діяльності сім’ї та школи – сформовані в дитини потреби в здоровому способі життя, розвинений інтелект і широкий усебічний розвиток, інтелігентність у спілкуванні, естетичне сприйняття світу. Принципи та підходи, які мають працювати на кінцевий результат, реалізуються в школі, але важливо, аби все життя дитини – її виховання і розвиток – базувалось на єдиній основі й у школі, і в батьківському домі.
Від минулої спадщини багатоаспектного партнерства школи і сім’ї як найважливіших суб’єктів виховного процесу залишився хіба що багатющий досвід «роботи з батьками».
Останніми десятиріччями історико-педагогічна ситуація щодо взаємодії школи і сім’ї у вихованні підростаючих поколінь різко змінилася відповідно до нових суспільних соціально-економічних реалій. Наразі можна спостерігати погіршення морально-психологічного клімату в родинах. Відчуженість між дітьми й батьками, сімейні негаразди стають причиною проявів жорстокості та насилля , соціального сирітства. Для багатьох дітей є характерними асоціальні деформації особистості.
Учені б’ють на сполох: діти, які виростають у неблагополучних сім’ях, недостатньо соціально зрілі, агресивні, гіперактивні з неадекватною самооцінкою, мають проблеми в комунікативній сфері, їх не сприймають однолітки, що ускладнює особистісний розвиток таких дітей.
На державному рівні визнано, що за останні роки істотно змінився духовно-моральний стан української сім’ї, яка з давніх-давен була життєдайним осередком з благородними функціями продовження роду, виховання дітей, забезпечення й передачі новим поколінням духовних і матеріальних цінностей та життєвого досвіду, трудових умінь і навичок, підготовки молоді до сімейного життя.
Сім’я завжди була святинею людського духу, благородних емоційних переживань, хранителькою моральних звичаїв і традицій організації побуту та соціальних відносин, пам’яті предків, невтомною плекальницею родоводу, совісті та честі поколінь, прикладом для наслідування. І найголовніше: основою сім’ї є любов, яка власне породжує і зберігає сім’ю, примножує і зміцнює її. Оскільки метою виховання підростаючого покоління є формування всебічно розвиненої особистості, сім’я, як і школа, здійснює моральне, розумове, трудове, естетичне і фізичне виховання.
У праці «Про батьківський авторитет» А. Макаренко наводить приклади таких видів негативного авторитету батьків: «авторитет придушення», який ґрунтується на примусі, залякуванні, спричинюючи формування у дітей брехливості, жорстокості агресивності; «авторитет віддалі» – батьки намагаються тримати дітей на відстані від себе, розмовляють з ними зверхньо, холодно; «авторитет чванства», коли батьки вихваляються своєю винятковістю, принижуючи при цьому своїх колег чи опонентів; «авторитет педантизму» – батьки вимагають кожне мовлене ними слово вважати наказом, карають за найменшу провину; «авторитет резонерства» – батьки вдаються до моралізування з будь-якого приводу; «авторитет любові» – усепрощення, надмірні пестощі; «авторитет доброти» – батьки в усьому поступаються дітям, готові на будь-які жертви, аби їм було добре; «авторитет дружби» – відповідна поведінка дитини чи дії оплачуються подарунками, обіцянками. Цим не вичерпується перелік фальшивих авторитетів у сімейному вихованні.
Справжнім авторитетом користуються батьки, які сумлінно ставляться до праці, сімейних обов’язків, активні в громадському житті. Такі батьки уважні до дітей, люблять їх, цікавляться їхніми шкільними та позанавчальними справами, поважають їх людську гідність, виявляючи до них і належну вимогливість.
Основою школи є соціальна норма, яка опановує, засвоює і привласнює дитина в процесі шкільного життя й у просторі шкільних відносин.
В ідеалі ці дві суспільні інституції збагачують дитину досягненнями, які виробила культура й тим самим сприяють її гармонійному та всебічному розвиткові.
Проте останнім часом з тих чи інших причин школа і сім’я перебувають у стадії перманентної конфронтації. Шкільні педагоги дають негативні характеристики сім’ї, звинувачуючи батьків у самоусуненні від виховання власних дітей, у брутальному, навіть жорстокому ставленні до них. Батьки зневажливо ставляться до вчителів, вказуючи на їхній низький професійний рівень, невисокі моральні якості. У багатьох сім’ях не вважають за необхідне звертатися до педагогів з приводу проблем, які виникають у батьків з вихованням власних дітей. Батьки звертаються до педагогів, але тоді, коли вже буває пізно.
Багато батьків не розуміють, що сім’я і школа – потенційні партнери у вихованні дітей і часто виявляються реальними супротивниками, а поміж ними в епіцентрі ворожих взаємин і агресивних висловів – дитина, яка вимушена пристосовуватися, лавірувати, лицемірити, брехати, що й призводить до проявів аморальної поведінки.
Попри все, гостра проблема взаємодії школи і сім’ї в сучасних умовах може бути знята за певних умов. Необхідно, аби батьки і педагоги усвідомили й перетворили реально існуючі зв’язки і на цьому ґрунті вибудовували основи культури та професіоналізму, такі необхідні для розв’язання проблем дитини.
Педагог як представник шкільної виховної сфери не має можливостей, аби кардинально (за потреби) змінювати умови сімейного життя дитини, він не повноважений втручатися в родинний уклад, у нього інший предмет професійної діяльності – дитина, яка приходить до школи із сім’ї. Сім’я продовжує здійснювати сильний виховний вплив на дитину в усі роки навчання, а процес особистісного розвитку школяра підтримує два могутніх суб’єкти – первинний «сім’я» і вторинний «школа».
Школа завжди прагнула до взаємодії з сім’єю. Це знаходило своє відображення у педагогічній просвіті батьків, у безкінечному «листуванні» з батьками з приводу навчання і поведінки їхніх дітей, у викликах батьків до школи тощо. Контакт з батьками як взаємодія може бути встановлений лише за умови, що обидва суб’єкти усвідомлюють: тільки спільними зусиллями можна створити умови для розвитку та виховання дитини, допомогти їй у набутті необхідного соціального досвіду.
Як не парадоксально, та, незважаючи на величезну кількість методичних рекомендацій, літературу, присвячену досвіду організації роботи з сім’єю, цю проблему наразі розв’язати важко. Усе більш очевидною стає проблема відчуження один від одного батьків і дітей як наслідок помилок у сімейному вихованні, дисгармонії у сімейних взаєминах. За таких умов об’єднуючою, стабілізуючою і підтримуючою силою і для батьків, і для дітей стає шкільний педагог, у центрі уваги й діяльності якого – особистість дитини.
Педагог має знати, з якої сім’ї прийшла в школу кожна дитина, яка структура цієї сім’ї, в якому стані перебуває сучасна українська родина і які тенденції зумовлюють її розвиток. Це зробить взаємодію педагога та батьків учнів більш конкретною, осмисленою та результативною.

Статтю підготувала
соціальний педагог школи – Смолінська Оксана Федорівна

 

 

 

Коментарі із Facebook

Be the first to comment

Leave a Reply