ДОДАТКИ ДО ПЕРШОГО УРОКУ для учнів початкової школи

ДОДАТКИ ДО ПЕРШОГО УРОКУ

для учнів початкової школи

 

Матеріали для бесід із учнями

 

 

Методика незакінчених речень.

  1. Для мене Батьківщина – це…
  2. Моя Батьківщина – це…
  3. У ставленні до батьків я маю…
  4. У ставленні до Батьківщини я маю…
  5. Я маю право…
  6. Моїми обов’язками є…
  7. Громадянин України – це той, хто…
  8. Бути патріотом означає…
  9. Я люблю свою рідну землю, тому що…

10. Любити свій рідний край означає…

11. Я можу зробити для моєї Батьківщини, малої Батьківщини, рідного краю…

12. Я покладаю надію на Батьківщину…

 

Проблемні запитання для дискусії:

  1. Чи згодні ви з висловами:

– „Без верби й калини нема України”? Чому так говорять?

– В Україні живуть тільки українці? Хто саме?

  1. Поясність прислів’я:

– За рідний край і життя віддай? Чому?

  1. Чи задумувалися ви над тим, що людина, зриваючи гарну квітку, робить біднішим свій рідний край?

 

Творчі завдання для учнів:

  1. Складіть казку про свій рід (родину, сім’ю).
  2. Складіть казку про Україну (або свій рідний край).
  3. Намалюйте малюнок на тему:

„Ти у мене єдина, Україно”,

„Ми всі єдина сім’я” (про традиції різних народів),

„Як тебе не любити, мій рідний краю!”,

„Які ми, українці?” (які риси характеру притаманні нам).

  1. Напишіть міні-твір на тему:

„Моя Україна”,

„З історії мого рідного краю”,

„Мій рід (родовід)”,

„Козацькому роду нема переводу”,

„Найвідоміші українці”,

„Я і моя улюблена казка”,

„Моє рідне місто (село)”,

„Я і моя улюблена народна пісня”,

„Я горджусь тобою, Україно!”,

„Я і культура мого народу”,

„Україна через 20 років”.

 

Бесіди:

 «Моя рідна Україна»

«Наша вітчизна  – Україна»

«Борімося – поборемо»

«Волю не дають, а здобувають»

«Український народе – з колін»

«Створи себе і державу»

«В Україні наша доля, життя і майбутнє»

«Ми ті, що гідні процвітання»

 

Заочні подорожі:

«Україно ти моя прекрасна»

«Збережемо пам’ять про подвиг українців»

«Служіння заради миру України»

«Зростаємо громадянами-патріотами землі, що Україною зветься»

«Що значить бути патріотом України»

 

Оповідання для читання і обговорення

В. О. Сухомлинський

НЕЗНИЩЕННИЙ КАМІНЬ

Це було на Поліссі, на півночі України, в тяжкі роки фашистської окупації.

Серед дрімучих лісів, над тихим озером стояло старовинне українське село Маківка. Коли окупанти підходили до села, багато жителів пішло в партизани, а хто залишився, допомагали партизанам.

Вирішили фашисти знищити село, спалити всіх жителів. Та про цей страшний намір люди провідали зарані. Вночі вони всі до одного пішли в ліс, забравши з собою домашні нажитки, корів, птицю.

Вступив уранці каральний загін у село, а в ньому нікого немає.

Фашисти спалили все, що могло горіти,  – хати, повітки, дерева. Позасипали криниці, золу висипали в озеро. Нічого не зосталося від села, крім великого білого каменя, що з давніх, незапам’ятних часів лежав посеред села. З покоління в покоління передавалася легенда, що камінь цей сягає в грузьку глибину, куди не може дістатися ніхто.

Фашисти заклали під камінь вибухівку й висадили його в повітря. Уранці вони прийшли й не повірили своїм очам: камінь лежав, мовби його й не чіпали.

Розлютовані фашисти знову підірвали камінь. А наступного ранку він знову білів посеред розритої землі, мовби до нього ніхто й не торкався.

Розлютовані гітлерівці знову підірвали камінь. І знову на ранок він вийшов із-під землі.

– Це прокляте місце, – сказав фашистський офіцер. Через кілька місяців наші війська прогнали фашистів. На пустир, де колись було старовинне село Маківка, повернулися з лісу старенькі, жінки й діти. Повернулись і партизани. Вони підійшли до білого каменя й низько вклонилися йому.

– Так і наша Україна незнищенна, як цей камінь, – сказав найстаріший житель села, столітній дід Архип. – Цей незнищенний камінь – непогасна любов наша до рідної землі.

Запитання для обговорення:

– Чому саме так назвав В.Сухомлинський своє оповідання?

– Чому воно нас навчає?

– З чим порівняв Україну столітній дід Архип? Як ти гадаєш чому? Які почуття викликало у тебе це оповідання? Чому?

– Який образ постає в твоїй уяві, коли ти промовляєш назву своєї держави? З чим би ти її порівняв і чому?

 

ДІДУСЕВА ЗАПОВІДЬ

Я навчаюсь у четвертому класі. На почесному місці в нас портрет мого дідуся Павла. Під портретом напис: „Він віддав своє життя за Батьківщину”.

Із розповідей мами, бабусі я знаю, що дідусь мій був розвідник. Він поліг смертю героя далеко на Заході, в Карпатських горах.

Наближався день пам’яті мого дідуся. Щороку в цей день бабуся приносить до дідусевого портрета букет квітів. А цієї весни і я виплекав білі квіточки абрикоси й поніс їх раненько в школу. У школі ще нікого не було. Я поставив квіти біля портрета. Сів за парту. Коли це бачу: дідусь усміхнувся.

Дідусю, – попросив я, – скажіть, будь ласка, ким мені бути? Мені й льотчиком хочеться стати, й агрономом, і лікарем. Ким мені бути?

Будь патріотом, – почув я голос дідуся. – Це найголовніше.

Запитання для обговорення:

– Чи згоден ти із відповіддю онукові?

– Як треба ставитись до своєї Батьківщини? Чому?

– Яку заповідь залишив тобі твій дідусь, прадідусь (бабуся або прабабуся)? Чому вони тебе навчають чи навчали?

– Чи гордяться  твої рідні тим, що вони є українцями? Чому?

–  З яким почуттям ти хотів би носити це горде звання – українка (українець)? Чому? Чим ти можеш пишатись як українець (українка)?

Рефлексія:

Поміркуй і продовж речення: «Бути українцем для мене – це означає…»

 

М.С. Вінграновський

НАШ БАТЬКО

Оце він і є. Нашому батькові, як мені здається, ще немає вісімдесяти. Здоров’ям він, слава Богу, нівроку: і зварить сам, і попере, і роботу яку коло хати зробить, і взагалі…

Він уже сам забув, коли базарював на цьому базарі, але сьогодні, як бачите, приїхав і тиняється від машин до возів, від возів до лавки і так далі. Очевидно, батько вибрався зі своїм інтересом: побачити, що люди продають, по яких цінах, послухати, про що говорять, яка городська мода пішла на харчі та на одежу, або ж і самому купити що…

Візьме чи не візьме? Гляньте, як довго він прицінюється до цих чобіт. Мабуть, візьме, бо по тому, як колупає нігтем підошву — чи добре вичинена — як обмацує голенища, передки, ранти, залазить рукою всередину — чи рубчика якого нема, чи цвях не виліз із підошви, — дістає гроші. Купує. Перев’язує мотузком, перекидає через плече і зараз піде купувати морозиво. Точно: бачите, підходить до лотка… Батька нашого хлібом не годуй, але дай йому морозива або тульки. Він любить морозиво і любить тульку. Купує. Тепер він буде його їсти. Він не буде його їсти, ходячи по базару. Він зараз стане ось під цим деревом, де менше людей, і тут почне. Нехай їсть на здоров’я. Ми зачекаємо, доки він досмакує, обгорточку зімне в кулаці, покладе у кишеню, бо нікуди кинути, потім ще раз подивиться на лоток та й піде собі з чобітьми через плече по базару далі…

Чоботи. Батько знімає з плеча і знову починає, як бачите, їх розглядати, нюхати, обмацувати і знову нюхати: чоботи добрячі і знову ж не дуже такі вже і дорогі. На дві зими стачить. А може, й на три.

Може б, іще морозива з’їсти? Чоботи є, тульки — хоч греблю гати: чого б то я її ще зранку купував та носив, щоб текла? — не треба, встигну з козами на торг.

Заждіть, батько щось помітив. Що ж це він помітив? Ага, за тим оно возом іде корова на продаж: і роги, і вим’я, і нога під нею, як під доброю дівкою…. Гляньте, як батько назирці дибає за цією коровою.

Наш батько — пастух. Скільки він себе пам’ятає, і скільки ми його пам’ятаємо — наш батько пасе череду. Пасе колгоспних і людських корів, живе в достатку, телевізора має, має пасіку, сад, криницю викопав біля хати, щоб під гору воду не носить. Про нашу хату вам розкаже мій менший брат, бо мені нашої хати не видно, а братові видно, бо цей наш менший брат живе при нашій хаті.

Ось уже наш батько веде сименталку по дорозі від райцентру в наше село додому, оберемок сіна під рукою. Навіщо вона йому? Молоко і сметана, масло і сир у погребі годами у нього глевіють. Але — купив. Купив та й купив, може, йому веселіше буде, бо як не є, а худобина в хліві біля ясел зимою дихає парко, як двері відчиниш — то все-таки клопіт. А клопіт — діло велике.

Оце бачите братську могилу? Біля цієї могили батько пустить корову попасом, а сам сяде і закурить. Так воно і є. Корова пасеться, наш батько курить, вітер, сонце, а в цій братській могилі лежу я, його старший син. Я лежу в цій могилі, нагороджений посмертно разом зі своїми товаришами. Ми бились, як нам здається, на совість і хоча перемогли уже мертвими, так би мовити, смертю смерть поправши, але справа зараз не в цьому: сонце, вітер, корова пасеться, наш батько курить. Нехай собі курить на здоров’я. Колись малим я любив кришити тютюнові корінці. Але тепер наш батько тютюну не сіє, та й мене давно вже нема.

Тепер, по тому, як батько рушає з коровою далі, уже до села, я передаю слово нашому меншому братові, бо він цю дорогу знає краще за мене, бо вона, ця дорога, і село, і хата, так би мовити, це вже його володіння.

…Ця дорога колись була стежкою. Вона була стежкою, і я ходив по споришу у райцентр до школи сім кілометрів десять літ. Тепер тут дорога. По цій дорозі, як бачите, веде наш батько корову, а наша хата крайня від села, оце вона і є. Фундамент і стіни уже старі, бо хату ставив ще наш дід. Всі часи вона була під соломою, а недавно, років зо три тому, батько вкрив її шифером.

Зараз батько прив’яже корову до береста на причілку хати. Потім витягне з криниці відро води, нап’ється і дасть напитися корові. Так і є: бачите, батько прив’язує корову до береста.

Берест — це я, його середній син. В одному з боїв я впав на міну і виріс оце коло нашої хати берестом. Батько не знає, що цей берест — це я, його середній син. Мені й самому дивно, чого це раптом я став берестом і чому саме берестом, а не іншою деревиною. Убило мене на Одері, і було б не так обидно, якби хто-небудь бачив, як мене вбило. Бо навіть батько до сих пір думає, що я живий, що, може, я десь є і не хочу до нього признаватися, — от що мені обидно! Сказати батькові, що я — це я, берест, я вже не можу, бо листя моє не говорить по-людському, з вітром хіба чи дощем — то інше діло.

А чоботи батько купив справді добрячі. Оце заносить він їх у хату. Відкриває скриню, обмотує чоботи газетами і кладе до осені. В цій скрині на дні лежать наші фотокартки. Батько не чіпляє наші фотокартки на стіну, щоб не відцвітали під сонцем та щоб мухи не гидили їх.

Батько виходить з хати, дає собаці і курям їсти, бере косу, вкосює трави, підкидає на ніч корові, сонце заходить. Спати батько лягає рано, бо рано треба вставати. Це ліжко, яке він поставив піді мною і на якому він спить, — це ще наше хлоп’яче ліжко.

Ніч. Батько спить. Лежить і глибоко дихає прив’язана до мене корова.

З тієї миті, як я став берестом, я почуваю себе прекрасно. Земля піді мною така, що коріння у ній аж співає, — така ця земля благодатна. Повітря як мед. Єдине, що заважає мені, — це безсоння. Відколи я таким став, я не можу заснути. Завжди в моєму листі вітер якийсь ночує, взимку то сніг, то мороз — гніздечко тремтить на мені одиноке, весною бруньки і листя росте, аж гуде, потім цвіту, опадаю, і знову усе спочатку. Птахи люблять мене. Гілками і листям видався я нівроку, і то найкраща для мене пора, коли на мені у гнізді яка птаха сидить на яєчках, а потім уже й пташенята почнуть щебетати, та літати, та комах добувати, та мене молодого прославляти.

Скоро зійде сонце. Батько вже вмився. Доїть корову.

А-ось він уже й в колгоспі. Доярки зливають молоко у бідони, батько вітається, настрій у нього чудовий — корову, чоботи купив, тульку дівчатам роздає — хто хоче. В кишені батькового плаща транзистор музику грає, а як селом буде череду гнати — транзистор заграє гімн, потім розкаже, що на світі робиться. Вижене батько череду якраз за село — транзистор зробить фіззарядку.

Так воно і є. Тепер, коли мені вже батька за селом не видно, то вам про нього розкаже наш останній, найменший брат.

Мене нема. Тобто оце поле, на якому наш батько випасає череду, це я і є. Мій літак вибухнув у повітрі, і я осипався на землю вже попелом, так що ні могили у мене нема, нічого. Ходять по мені оце зараз корівки, травичку пасуть, а наш батько сідає на камені і починає снідати. Сніданок у нього як сніданок: тулька, картопля в шкаралупі, цибулина, пляшка води, заткнута качаном, та півбуханки житнього хліба. Батько любить житній хліб. Для цього він навіть і сіє біля хати персональне жито, бо колгосп жита не сіє…

Наді мною, якраз саме над цим моїм вибалком, пролягає міжконтинентальна повітряна траса. Взимку літакового сліду не видно, а зараз видно: білим слідом своїм літак наче прострочує небо, ділить його на дві половини. Отак під цим переполовиненим небом наш батько і пасе свою череду. Іноді припадає, що цей білий літаковий слід переполовинює батькову череду. Іноді ж буває і так, якщо подивитися знизу, то цей реактивний слід пролягає якраз між рогами корови, наче і корову ділить наполовину: половина — сюди, половина — туди. Але своє я вже відлітав, і в цих полях я став пшеницею, гречкою, кукурудзою, навіть сам вже не знаю чим… Хоча це не зовсім точно: у цих полях лежать цілі покоління нашого народу, і так ми усі родимо, і так ми усі цвітемо

Запитання для обговорення:

–         Від імені кого веде розповідь автор оповідання?

–         Кого втратив на війні батько?

–         Хто турбується й згадує весь час про старого батька?

–         В яких рядках оповідання М.Вінграновський висловив найпотаємніше, його головну думку?

–         З якими почуттями батько (і ми разом з ним) згадує своїх загиблих синів? Чому?

Рефлексія:

Поміркуй: Чому так говорять і про кого: «жити у народній пам’яті», «За рідний край життя віддай»?

— Пам’ять про кого з твоїх рідних зберігається у Вашій родині? Чому?

 

Автор-упорядник: Киричок В.А., канд. пед. наук, с.н.с. лабораторії громадянського та морального виховання Інституту проблем виховання НАПН України

Джерело: СЦЕНАРІЙ ПРОВЕДЕННЯ ПЕРШОГО УРОКУ

Коментарі із Facebook

Коментарі

Залишіть коментар